Темний Світ. Рівновага

Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори…

Зуби мої почали цокотіти. Чи то з холоду, що проникав під куфайку, чи ще чогось.

– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!

Він подивився серйозно й навіть з деяким сумом:

– Нормальні були ґрунти.

* * *

Вони працювали вдень і вночі – поспішали. Ківш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сіпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабіни і заціпенів, дивлячись униз.

Перший до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:

– Чому не на робочому місці?!

Глянув – і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти…

Отут їх і накрило.

* * *

На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…

– Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…

У нього задзвонив телефон.

– Йдемо, – буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!

* * *

Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.

Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі – блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.

– Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простір.

– Працюйте, – дозволив Інструктор.

– Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дівка.

Блондинка пирхнула:

– Іди ти!

– Та нехай востаннє покурить, – несподівано заступився Гриша. – Тобі жаль?

Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.

Я секунду повагалася – і стисла в долоні амулет.

Воно… це… як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра… куди? У пекло?

– Стій, – сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Відійди.

Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:

– Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.

– Отак пригощай їх сигареткою, – крізь зуби процідила блондинка. – Вони потім віддячать добром.

Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:

– Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!

Дівка загарчала й почала відповзати до стіни – не зводячи з блондинки злісного погляду… А потім раптом глянула на мене:

– Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…

– Іди геть! – гаркнула блондинка.

Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався – наче поверхня ставка після кинутої грудки.

Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:

– Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна – можна тільки вигнати назад… туди.

Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше – підтримка й захист у разі чого.

Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки – в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.

– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом… Але – життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля… Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?

– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?

– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.

У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.

– Відкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв і сховав телефон. – Отож не переживай…

Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.

– А як вони взагалі сюди… потрапляють? Проходять?

– Наче кран протікає, – видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. – Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.

Я розгублено кивнула.

– А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, – додала блондинка.

– Лізо! – гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. – Я все чую!

Вона картинно закотила очі.

– Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти їх бачила?

* * *

За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно – тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.