Теплі історії до шоколаду

Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?

Зустріч на розі

Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він — картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він — зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього — рудий спанієль і пара канарейок.

У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.

І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли — нестерпно! — скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.

— Дякую! — вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. — Ви не замерзли? Бачили торт?

Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.

Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них — бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато-кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси — трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по-особливому.

Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона — какао, а він — зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.

— Катріна, — нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.

— Арсен.

Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.

— Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, — Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: — Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.

— Пощастило, — засміялася Катріна. — А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.

Арсен засміявся.

— А ви схожі на свою бабусю?

— Зовсім трішки.

— Теж лікуєте людей?

— Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.

— Або вам так здається… А що ви робите?

Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.

Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною — дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.

Вони говорили про все на світі — двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.

Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен — з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.

А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину — для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.

Казки під стукіт коліс

Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях — він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто-червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.