Теплі історії до шоколаду
Шрифт:
У кімнаті запахло смачною домашньою випічкою, і дівчата хутко кинулися на кухню. Агнеса визирнула у вікно й завмерла: там ішов пухнастий, чистий, легкий, світлий, м’який сніг! Він уже вкрив густі ялинкові гілки, притрусив траву в дворі й лягав на вуличні ліхтарі, що мали ось-ось загорітися теплим світлом.
— Тітко Марійко, — прошепотіла дівчинка, — а Різдво можна святкувати у листопаді?
— Навіть у березні, — так само тихо відповіла тітка, усміхаючись.
— Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.
Настав вечір, і додому повернулися втомлені батьки. Тато тримав на руках завжди веселого Богданчика, а мама — великий букет хризантем. Якась жінка рятувала свої квіти від снігу й дарувала їх змерзлим перехожим.
Мама побігла за свічками, тато увімкнув гірлянди й дістав фотоапарата, а діти поламали на квадратики свої шоколадки, висипали їх у глибоку мищину й поставили на стіл — для всіх. І то було найщасливішим з усіх несподіваних різдвяних див.
Коли прийшла зима, тітка Марійка сильно застудилася й не змогла святкувати Різдво з родиною. А дітей із обережності не пустили до неї в лікарню. Зате Агнеска зв’язала їй шарфика, а Богданчик передав усі свої мандаринки. Тітка ж подарувала хлопчику цукерки, які їй принесли друзі, а своїй улюблениці написала записку: «Будь ласка, святкуй Різдво від щирого серця. І не забувай щоранку намріювати нову казку, моя люба».
З того часу Агнеса вчилася любити ранки. Тішитися тим, чого немає — бо відсутність якихось речей завжди виявляла присутність чогось значно кращого за них. Віддавати останнє потребуючим, дарувати подарунки просто так і святкувати свята поза червоними цифрами в календарі. Мріяти теплі мрії й готувати приємності для когось навіть тоді, коли їй самій було сумно.
А ще вона завжди носила на руці свій дерев’яний браслет.
Шоколадний мафін
На неї чекали гори непрочитаних сторінок з філософії стародавнього Китаю, зручне робоче місце на широкому підвіконні в спальні, обкладене десятком подушок, і термін складання іспиту, який невблаганно наближався, — але Кароліні сьогодні чогось не працювалося вдома. За вікном було похмуро, сипав мокрий сніг, дівчині ніяк не вдавалося влучити в настрій піснями на програвачі, ієрогліфи плуталися між собою, кава вранці збігла рівно тричі, і за останнім разом віддирати плитку від чорних плям вже не було жодних сил і бажання. Кароліна так-сяк замотала шарф довкола шиї, відтягнула його трохи ззаду й накинула на волосся, наче капюшон, взула теплі черевики, одягла куртку й вибігла надвір.
У маленькій кав’ярні поміж старих будинків пішохідної вулиці, де продавали картини, одразу за рогом Кароліниної улюбленої книгарні, було людяно. Завжди усміхнені й уважні хлопці-баріста в довгих чорних фартухах (один із великим смугастим шарфом, замотаним на італійський манер, інший — у картатій сорочці та з синьою краваткою «метеликом») швидко танцювали руками, «чаклували» над колбами й чайниками, заварюючи каву, випускали пар з великих кавових машин, готуючи напій по-американськи, наливали запашний чай із термоса у великі паперові горнятка, встигаючи при цьому цікавитися в замовників, як у них минає день і чи не змерзли вони в ноги при такій погоді. Кароліна привіталася з хлопцями й попросила найбільшу порцію чаю-лате. Духмяного, зелено-чорного, з ніжними нотками натуральних ефірних олійок квітів і ягід, завареного за спеціальним рецептом зі збитим молоком — чаю, який завжди повертав їй натхнення. І шоколадний мафін на додачу.
Музика, що лунала в кав’ярні, одразу влучила прямо в настрій. Усе було так, як має бути, коли надворі холодно, кава збігає, робота не робиться, а всередині якось трохи сумно, незатишно, трохи нудно й тривожно, і коли хочеться, щоби все було навпаки. Кароліна піднялася гвинтовими сходами на другий поверх і примостилася на високому барному стільці. Смак чаю приємно обгортав зсередини теплом і ніжністю. Дівчина витягла телефон і провела пальцями по екрану. Фотографія чоловіка з глибокими
очима обпекла її — він був безмежно красивим і таким далеким зараз. Вона довго вглядалася в його напівусмішку, проводила пальцями по широких засмаглих вилицях і трохи запалих щоках, подумки поправляла грубий плетений шарф на його шиї та підсувала застібку на куртці трохи вище. Уявляла, як поколювала б його густа щетина її щоку, якби вона могла прихилитися до нього просто зараз і трішки зігріти собою.Гвинтовими сходами піднімалася молода пара, розсипаючи очима блискітки радості й закоханості довкола, сміючись і намагаючись ніби ненароком торкнутися руки одне одного. Кароліна відсунула свій стілець убік, щоб закоханим було більше місця, і знову глянула на телефон. Їй хотілося написати йому сотні листів, задзвонити в кав’ярню неподалік його помешкання і попросити офіціанта принести йому найсмачнішу каву з тістечком. А потім якось зробити так, аби він не забув пообідати, і щоби повечеряти теж не забув. Їй хотілося затулити його від усіх на планеті вітрів, протягів, розігнати над ним хмари, заслонити його вікна, аби світанкове світло не будило його занадто рано, і аби він мав кілька зайвих годин — ну добре, нехай навіть тільки одну зайву годину — на сон.
Але ж ні, вона точно знала, що Северин мало спить, не переймається, якщо змерзне чи застудиться, забуває поїсти, не встигає випити кави зранку, а потім заливається нею замість обіду, коли засинає дорогою. Він був так далеко, ходив чужими містами, спостерігав за вулицями й будинками, помічав деталі, яких, здавалося, не бачив ніхто інший, він говорив із мешканцями, розпитував їх про те, про що вони, напевне, ніколи самі не думали, нотував щось у своєму записнику, потім забігав у якусь кнайпу, сідав за найближчий до дверей столик, брав собі великий гамбургер і жменьку салату (лишень заради того, аби дотримати слова, яке дав їй) і щось розраховував, черкав, малював, виводив закономірності, не помічаючи нікого довкола себе.
Він вірив, що можна змінити світ на краще, просто трохи по-іншому зорганізувавши простір, а тому їздив у далекі країни, дивився — кажучи його мовою — як на жителів впливає архітектура, кількість зелених насаджень, траєкторії руху громадського транспорту, лінії перетину вулиць і те, які заклади розташовуються в кутових будинках. Він креслив і обмальовував карти міст, а тоді пунктиром перебивав їх у свої альбоми, зображаючи там ідеальний світ. Северин порівнював такі дві схеми й писав довгі переліки того, що потрібно змінити. А потім ділився власними ідеями про те, як саме. Формули й графіки, малюнки та ескізи бізнес-планів — усе це якось уміщалося в його голові, ніколи не заплутувалося, на відміну від її дротів до навушників, ніколи не перетасовувалося. У його мозку існувала ідеальна картотека. У його уяві існували ідеальні міста й щасливі люди. У самому ньому існував ідеальний світ.
І саме там вона заблукала. Кароліні не хотілося шукати шляхів відступу й повернення. Розчинитися в ньому, жити в його паралельному всесвіті, у його реальності, жити ним — це було те, що її цілком влаштовувало. Єдине, що їй було треба — трохи вільного ґрунту, де б вона насадила фруктових садів, які б не поступалися красою садам стародавніх китайських імператорів. Їй хотілося, щоб у його світі існувало достатньо смачної й корисної їжі, щоби там було світло й зелено. І тепло. Інколи, прокинувшись уночі від власного кашлю — бо кашляти вона починала щоразу, коли в кімнаті ставало холодно, — дівчина аж щулилася від страху, що зараз десь може мерзнути Северин.
Вона писала йому короткого листа — і мовчала про свій страх, не запитувала, чи не забуває він носити свого шарфа, не питала, чи він їв. Він щоразу перед від’їздом обіцяв їй, що дбатиме про себе так, як дбала би про нього вона. І вона хотіла йому вірити, не перепитуючи, не нагадуючи. Але не перейматися не могла.
Учора викладач запросив Кароліну на каву, аби обговорити якісь деталі її наукового проекту, але вона без вагань відмовилася, бо її проект був її ідеальним світом, і першою людиною, яку вона могла туди впустити, був Северин. А поки він так далеко, жоден інший не мав права туди заглядати.