Теплі історії до шоколаду

Біля входу стоїть розхристаний музикант у капелюсі, червоній вимнутій бандані на шиї, і співає під гітару одну з моїх улюблених пісень.

Надворі холодно, сиро, а я втомлена й часом трохи сумна. Але дива, ці неймовірні дива навколо, гріють і усміхають. Я знаю, що мине зовсім небагато часу, літак знову здійметься в небо, перенесе мене через океан, і я буду вдома. Втома забудеться, холод, що встиг пробратися кудись глибоко всередину, розтопиться від коханих обіймів. А я сидітиму під теплим пледом, питиму заварену найріднішим каву з імбиром, їстиму привезений для нього ж шоколад, розглядатиму свою святочну книжку й грітиму тонкі пальці до кухлика з мишенятком. Зовсім, зовсім скоро.

Стамбул

Увечері ми дивилися на зірки й трималися за руки. Спали, обійнявшись міцно, ніби боячись загубитися уві сні. Я завжди боюся відпустити його руку перед від’їздом. Боюся відсунутися на зайвий сантиметр, не зібрати долонями його тепла.

А вже назавтра я стояла сама, закутавшись у довгий шарф, на даху будинку на котрійсь із вуличок Султанахмету, дивилася на зірки над Стамбулом і не вірила, що все це відбувається насправді…

Привітна господиня, курдка Назанін, припрошує нас до столу. На долівці тераси на даху розкинені кольорові східні подушки й килимки, тож вечеряти можна, не відриваючи погляду від зірок, мінаретів, куполу Айї-Софії, освітленого нічними ліхтарями Босфорського мосту й миготливої води Босфору. До мене підсідає марокканець Анвар і пригощає своїм чаєм. Напій смакує, наче музика зі східними прянощами. Анвар говорить арабською і французькою, але його все одно майже ніхто не може зрозуміти, тож він усе пояснює мовою жестів і найчарівнішою з дитячих усмішок, яка тільки може бути в дорослого чоловіка.

Один із гостей видерся на дах із гітарою і грає якусь нескінченно прекрасну мелодію. За якийсь час до нього долучилася молода вродлива дівчина. Вони стиха про щось гомонять, розхитуючи босими ногами над світом унизу. Хтось мені каже, що його звати Джош, а її — Жулі. Він геолог і мандрівник, а вона — канадійська співачка. Дівчина приїхала до Туреччини збирати фольклорні мелодії й мотиви, а потім із них творити нову музику. Мені здається, що її музика звучатиме так, як смакував Анварів чай. Терпко, тремко, трохи солодко, трохи сумно, легко, невимушено й тепло.

Коло нас із Анваром сідають у коло ще багато молодих людей. Вони приїхали з різних місць — хто з Ємену, хто з Сирії, хто з Ірану, хто з Канади й США, хто з Японії, Австралії і Латвії — і в кожного з них є своя причина любити це місто.

Я не пам’ятаю, коли і як ми йдемо спати. Напевне, мені здається, що все-все тут мені сниться, тож не надто переймаюся зміною картинок: однаково кожен наступний кадр видається цікавішим за попередні. Проте наступного ранку прокидаюся дуже рано, виглядаю на сонну вулицю з ванільно-рожевим повітрям, на кілька митей занурююся в теплу воду, тоді одягаюся і вибігаю гвинтовими сходами на дах. До сніданку ще чекати кілька годин, усі мешканці міцно сплять після вчорашніх довгих посиденьок, історій і гітарних мелодій. І лише привітна жінка, яка прибирає терасу, усміхається мені.

Вона дуже красива — із великими розумними чорними очима, з тонкими рисами обличчя і багатьма сміхотливими зморщками на смаглявому обличчі. У неї коротке кучеряве волосся і мідні браслети на тонкому зап’ясті. Я намагаюся з нею познайомитися, але вона мене не розуміє, а я не розумію її. Єдине, що я про неї знаю — її звуть Мія. І лише потім, коли ми, нарешті, знаходимо мову, яку розуміємо обоє, ця чарівна жінка розповідає свою історію: колись вона була скрипалькою в національному оркестрі Грузії. У неї був чоловік, донька й красивий дім у Сухумі. А потім нагрянула війна, Мія втратила чоловіка й дім. І з того часу більше не грала на скрипці. Єдиним спогадом про щасливі часи — і єдиним скарбом — стала її донечка. А потім і двійко внуків. Жінка сміється і наливає собі вина. Боже, яка вона неймовірна! — говорю подумки. Жінка, яка зуміла всупереч усьому не розгубити блискіток ув очах і вміння радіти. Я хочу її обійняти, така вона дивовижно тепла.

Молодий працівник Ерджан підходить і усміхається нам обом. Він теж обіймає Мію. Я іду — Ерджан проводжає мене надвір і бажає гарного дня. Він каже, що я схожа на журнал і показує на обкладинку з вродливою дівчиною. Я сміюся й киваю. Так-так, на журнал. І подумки додаю, що, коли виросту — може — стану схожою на книжку. А поки… Але нічого не кажу про це Ерджанові. Просто не можу перестати сміятися. Він сміється також і трохи ніяковіє.

Спускаюся до причалу вузькими вуличками. Насправді туди йти всього чотири хвилини, але до ніг труться стамбульські «священні» коти, а майже з кожного магазину виглядає господар і запрошує зайти до нього на яблучний чай. Хіба можна протистояти котам і запрошенням випити чаю із елегантної склянки-тюльпана помежи розцяцькованого блакитно-червоним орнаментом посуду й килимів?

Проходжу повз стару будівлю, яка дуже скидається на залізничну станцію, і мені чомусь згадується тітонька Агата зі своїм «Східним експресом». Як виявляється, це саме той легендарний вокзал Сіркеджі, куди приходив не менш легендарний потяг із Парижа. Там вештаються великі собаки з сумними очима й шукають щось попоїсти. Я ділюся з ними своїм бубликом-«сімітом» із кунжутом і намагаюся визначити, куди йти далі до Галатського мосту.

У моєму наплічнику захована мапа, але я забуваю про неї. Насправді, мені дуже подобаються мапи. Я вважаю їх надзвичайно красивими, люблю роздивлятися, мріючи про подорожі. Але, прибувши кудись, йду туди, куди мене запрошує місто. Ці двоє — місто й залюблена в нього частинка серця — ніколи не помиляються. Мені пригадуються слова Курта Воннегута про те, що невпорядковані плани на подорож — це уроки танців від Бога. І думається, що загубитися в місті, де літають чайки — це майже як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі.

Я опиняюся на маленькому теплоході, який за кілька митей відчалить від берега задля прогулянки Босфором. Повітря тут таке, що його хочеться зачерпнути в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї. Вода й небо такого насиченого блакитного кольору, що я кілька разів знімаю й одягаю сонцезахисні окуляри, аби пересвідчитися, що то не лінзи творять ефект казки. Вітер розвіває мені волосся й шарфик, я фотографую фортецю, палаци й Дівочу вежу, оглядаюся на великі кораблі, що пропливають повз, а тоді спускаюся на нижню палубу — і капітан запрошує мене на капітанський мостик, де можна сховатися від спеки й туристів і все чудово бачити. А його помічник приніс мені смачного турецького чаю в традиційній склянці-тюльпанчику.

Коли знову виходжу на сушу, місто, здається, бере мене за руку й показує свої скарби. Єгипетський ринок з його чаями та прянощами заворожує, від нього паморочиться в голові. Голуби біля мечеті Єні Камі, збудованої у ті ж часи, що й замок у моєму рідному місті, кружляють у повітрі. Я занурююся у величну прохолоду Айї Софії та Цистерни Базиліки, гуляю палацовим парком, п’ю міцну турецьку каву, купую браслет і шарфи у вузьких вулицях, полюю за трамваєм на Істіклялі, дивлюся на кораблі з-поміж паркових троянд, спостерігаю за танцем дервіша, заходжу в двір Блакитної мечеті, вслухаюся в спів муедзинів, переходжу Галатський міст, прогулююся набережною, п’ю свіжовитиснений апельсиновий сік і айран, бавлюся з котами, розмовляю з незнайомими людьми, заходжу в книгарні й мистецьку галерею, їм баклаву й турецькі солодощі, видивляюся зорі й феєрверки над Босфором з тераси уночі.

А потім іде дощ — і час повертатися додому. Я приїжджаю трохи іншою, як буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою. Мене зустрічає Він. Ми готуємо один одному чай і каву. Він дарує мені квіти й шоколад, а я йому шоколадний картатий плед — ще один, до колекції. Розповідаю йому, що там, далеко, є місто, у якому мені дуже добре. І він, обійнявши мене за плечі, каже, що колись ми полетимо туди вдвох.

Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч у літаку, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи повернулася додому, мені самій ночами сниться море.