Тероріум

П. С. Ученій вирішив, що добро за будь-яких умов не повинно пропадати. Не повертати ж бо крадіжку назад, коли її місце зайняла підфарбована підробка.

– Мене цікавить все, що ви знаєте про терористів- ювелірів!

Бодіґард 237 отримав рідкісний ятаган XVI століття, виготовлений для одного із синів султана. А П. С. Ученій змінив парадиґму свого детективного мислення. Може, до Китаю і не треба буде втікати.

Отже, так. Щодо каблучки нічого не ясно, але якщо з часом виявиться, що якась нечиста сила, крім підкидання ювелірних виробів із золота, займається ще й підміною цінних предметів (ятаган на ятаган), то справа зрештою вимагатиме додаткових повноважень (а це означає збільшення матеріяльно-фінансового забезпечення для П. С. Ученія). Принаймні так він збирався це подавати своєму начальству і зокрема самому президентови. Все це необхідно тісно пов’язати із зловорожою діяльністю підлих терористів- ювелірів, на слід яких (так, так, товаришу ґенерал) він, кращий детектив України Ученій П. С., оце вийшов. Тепер головне, аби йому не заважали. У нього є план!

Плану Ученій не мав, але у нього було знання людської натури.

Він ще кілька разів зустрівся у «Тіні імператора» з бодіґардом 237, і той нарешті передав йому номер мобільника одного з командирів так званої армії ЮВУ, або ж терористів-ювелірів.

Перед початком великих діянь П. С. Ученій вирішив трохи відпочити. Щонайперше він взяв із службової каси три тисячі рублів, які відразу ж списав на плату аґентурі.

Потім пішов з роботи раніше і почав готуватися до бурхливого «відпочинку». Він тричі голився лазерною бритвою, годину вимокав у іонізованій ванні, вилив на себе півпляшки ароматизатора і почистив зуби. Коли дійшло до одягу, пан Ученій щиро пошкодував за пречудовою зеленою штучного шовку краваткою імпортного виробництва, яку він свого часу пустив за водою (ех, якби ж то знати), тому вибрав найкраще зі свого гардеробу: просту червоно-синьо жовту краватку, ясно-малинову сорочку, зелений піджак, голубі штани і коричневий зі справжньою павичевою пір’їною мисливський капелюх, черевики до цього ансамблю пасували апельсинові, тож пан Ученій взув їх, це слід зазначити, на сліпучо-білі шкарпетки. Про всяк випадок він засунув за жовтий шкіряний пояс на спині легкий десятизарядний епік і мобільним зв’язком викликав таксівку.

– Ресторан «Ізба» знаєш?
– бундючно спитав він водія емоба з кремнієвим електродвигуном.

Водій кивнув головою.

– Трогай, - звелів П. С. Ученій… Відпочити по-світськи, з розмахом та зі смаком, як він те планував, П. С. Ученієві не вдалося. Він тяжко напився у першому ж ресторані, підчепив дешеву хвойду (за планом це мала бути розкішна куртизанка), у нього порвався презерватив і невідомо, що буде через три дні, потім він загубив епік, потім перевернув на себе полумисок курячої зупи і зіпсував одяг, потім напівголий бігав Хрещатиком, потім його побили бритоголові націоналісти, що замість кастетів мали масивні залізні перстeні з тризубами та мальтійськими хрестами, потім його заарештували менти, які ще додали, і аж вранці його визволив черговий офіцер КҐБ після того, як у справу втрутився сам ґенерал Курвенко… Зате тепер можна братися до справжньої роботи.

9 МАНІЯ ЛИХА

Нарада штабу бойової організації ЮВУ проходила напружено і нервово. Їх четверо - командир Роксолана, осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба - вже кілька годин у своїй львівській конспіративній квартирі не могли домовитися про план майбутніх дій Організації.

– Що ми добилися своєю так званою ювелірною тактикою ведення боротьби?
– гарячкував осавул Довбуш.
– Ну, золотарів та бюрократів кілька зарізали, літак Кромєшного знищили, золотими каблучками довели до могили й до вар’ятського шпиталю кілька десятків номенклатурників, і - що? Режиму, антиукраїнському, неоколоніяльному, креольському, промосковському, це ніц не зашкодило, суспільство не збурило, народ не розбудило… Який сенс у ТАКІЙ боротьбі?!

– Чому аж так категорично?
– теж нервувалася Роксолана.

– Кожна наша акція викликає певний резонанс у суспільстві, а це невблаганно наближає крах режиму!

Наше завдання - продемонструвати Україні і світові, що є сили, здатні протистояти кліці Кромєшного. Наша боротьба повинна стати каталізатором народної революції!

– З такими акуратними діями ми нічого не доб’ємося, - заперечливо крутив стриженою головою Довбуш, - такі вибіркові теракти все одно що парламентська форма боротьби!

– Ну, це вже ти, брате, загнув, - втрутився хорунжий Кармелюк, веснянкуватий гнучкий спортивний хлопець.
– Ми, здається, вже все з’ясували з так званим парламентаризмом, саме це завело Україну в нову залежність. Тому й стали на кривавий шлях!

– Кривавий, - іронічно посміхнувся Довбуш, - мало, дуже мало крови!

– Як це мало, осавуле?
– Здивувався хорунжий Тарас Бульба, смикаючи себе за уявний вус, - хіба наше завдання - проливати якнайбільше крови?

– Так!
– визвірився Довбуш.
– Крови! Наші теракти повинні бути страшними. Населення України має вжахнутися…

– Впасти в шок, - кинула Роксолана.

– Хай - у шок, - підхопив Довбуш, - але без жорстокого потрясіння воно не отямиться і не повстане! Схема проста, давня і перевірена: страшний теракт - масовий психоз - тотальний страх - і, нарешті, не менш тотальний гнів.

– Але ж загинуть невинні, - сказала Роксолана.

– Невинних немає!
– вигукнув Довбуш.
– І ти, пані полковник, це знаєш не гірше за мене.

– Це як?
– спитав трохи задобродушний як на терориста Тарас Бульба.

– Як?
– Довбуш підняв руки на рівень очей.
– Пояснюю на пальцях. Ті, хто привів кліку Кромєшного до влади, яка здала рештки незалежности України, винні?

– Винні, - погодився Тарас Бульба.

– А ті, хто чинив цьому опір, але програв через недостатню послідовність і твердість, винні чи ні?

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

– А байдужі? Чи не винні найбільше байдужі, ті, хто робив вигляд, що все кругом його не стосується?

– Винні, - буркнув Тарас Бульба.

– Отож, я пропоную, аби для усіх винних нарешті настав час розплати!

Запала тривожна мовчанка.

– Пропозиції?
– процідила крізь зуби Роксолана.

– Масовий теракт, - зловісно промовив Довбуш, - хай загине якомога більше людей. Україну треба шмагати батогами, аж поки вона не оскаженіє і кинеться зубами на свого ворога!

– Але цим ворогом можуть зробити нас, - обурливо хитнула головою Роксолана.

– Ні!
– твердо сказав Довбуш.
– Ми - герої, а ворог для озлобленого народу завжди - влада. Цього разу влада - антиукраїнська, креольська, промосковська, тож хай несе усю відповідальність за кров!

– Будемо голосувати?
– розпачливо спитала Роксолана.

– Ні, - сказав Кармелюк, - ми підтримуємо Довбуша!

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

– Хтось має план?
– спитала Роксолана, нервово кусаючи губи.

– Через тиждень вся Україна буде відзначати знаменну дату, - примирливим тоном почав Довбуш, - день народження свого улюбленого президента А. Д. Кромєшного. На Євразійській площі буде святкова дискотека…

– Але ж там буде сама молодь!
– вигукнула Роксолана.
– Майже діти…

– Правильно, - жорстоко відрубав Довбуш, - хай батьки задумаються, яке майбутнє вони пристарали для своїх дітей! Хай схаменуться від того, що вони зробили з Україною! Хай спокутують свої гріхи - за Кромєшного, за Євразійський союз, за русифікацію, за розшматовану Україну!

– Ти… ти… - Роксолана розгубилася.

– Я солдат!
– промовив Довбуш.
– А якщо хтось…

– Досить!
– жорстко обірвала його Роксолана.
– Викладай свій план.

– Мінус хвильова бомба!