Тероріум
Шрифт:
– За вашими вимірами, одну добу, - відповіла Галя.
– А скільки ти вже тут?
– Ну, я знаю, годину чи дві…
– А як ти будеш знати, коли твій термін спливає?
– Чіпка віддав себе хвилям хвороби.
– Пояс, - сказала Галя.
– До речі, за цим візерунком Веве пояснював мені, як творяться світи.
– І як?
– іронічно, як йому здавалося, спитав Чіпка.
Галя зняла з себе золототканий з коштовними камінцями пояс, розстелила його на долівці і, жестом запросивши Чіпку зробити так, як вона, сіла по-турецьки. Чіпка теж сів, але не на голу
– Щось холодно, - завовтузилася Галя, - може, ти поділишся зі мною цим гарним килимком?
– Охоче, Галю, охоче, - заметушився Чіпка, думаючи про загадкову жіночу натуру, хай вона навіть і галюцинація. Він відсунувся на край килимка, Галя сіла навпроти, а поміж ними поклала свій розкішний пояс.
– Ось це, Ігоре, - провела пальцем Галя по візерунку у вигляді ланцюжка ромбиків, - ваш світ, а це, - вона вказала на другий подібний за візерунком, але з іншого ґатунку золота ланцюжок, - наш. Бачиш, вони перетинаються?
– Бачу.
– Ось це і є ті самі Зони Контакту…
– А як він тобі дасть знати, коли закінчується твій термін?
– Ось ці камінці, - вона торкнулася пальцем маленьких рубінів і смарагдів, - вони засвітяться за п’ять хвилин до кінця терміну, впродовж якого я можу повернутися у свій світ. Крім того, ці камінчики - так звані Точки…
– Слухай, Галю, - ще раз перебив її Чіпка, - а як ти прибула сюди і як повернешся назад?
– Це все зробив Веве.
– Але як?
– Я сама достеменно не знаю. Він мені пояснював, але я всього не втямила. Є спеціяльна молитва, чи мантра, яка вкупі з певними жестами і знаками перебудовує структуру людини.
– Це як?
– Змінюється баланс духовного і тілесного на користь духовного і то радикальним чином, аж до такого рівня, коли сутність, керована думкою, може переміщати матеріяльну складову людини…
– Тіло чи що?
– Тіло і енергетичне поле, яке за своєю суттю теж матеріяльне.
– Ти кажеш переміщати, а куди?
– Та куди завгодно. У Зоні Контакту - у паралельний світ. По Горизонталі Зустрічі.
– Ось вона і прибула сюди, - констатував сам для себе Чіпка.
– У мене теж пропорції душевного і тілесного суттєво зміщені, але в бік матеріяльного… Тому я, мабуть, й розмовляю з нею, замість того, аби приймати процедури в психіятричному шпиталі.
Галя встала, гордо підняла голову, випнула пружні груди і, затягуючи стан своїм недешевим багатофункціональним поясом, холодно промовила:
– Я не примара, Ігоре, я - жива людина, але я нікому не нав’язуюся! Я можу хоч уже повернутися додому.
– Не треба!
– випалив Чіпка, гарячково думаючи, що робити і як себе поводити з цією галюцинацією Галею.
– Розкажи мені про ваш світ.
– Світ як світ, - Галюцинація все ще дулася, - не гірший за ваш. Але й, якщо чесно, то не кращий.
– На якому рівні розвитку ваш світ?
– Що ти маєш на увазі?
– Ну, там, наука і техніка, транспорт, комунікації…
– Кожен, хто хоче знати, - знає. Тепло і світло нам дають сонце і вогонь,
а їжу - природа. Для долання відстаней є коні і хмари…– Хмари? Це - як?
– Ні, на хмарах ми не літаємо, це так говориться, а насправді ми просто переміщуємося в просторі, долаючи тяжіння земної тверді.
– Ви подолали гравітацію?
– По вашому, це так. А ми пояснюємо це вмінням змінювати баланс духовного і матеріяльного на користь першого. Те, що я тобі казала. Щоправда, мандрувати на хмарі можуть лише ліпші люди.
– Зрозуміло, а на якому рівні у вас мілітарна техніка?
– Що, Ігоре?
– Чим ви вбиваєте ближніх, тобто чим у вас воюють?
– Воїни - мечами, списами, стрілами, - зітхнула Галя, - а пани у боротьбі за владу - різноманітними отрутами.
Хоча є винятки. Наприклад, мій батько, він нікого зі своїх конкурентів за престол країни, назву якої я тобі, Ігоре, не можу передати, не отруїв. Він у чесних поєдинках заколов шістьох своїх родичів.
– Десяте століття, - буркнув Чіпка.
– Чому десяте?
– Я, Галю, хотів сказати, що у нашому світі люди так само жили понад тисячу років тому. Лише на хмарах не літали.
– А тепер?
– Тепер у нас нечуваний розвиток цивілізації. Воїни мають зброю, яка за секунду може знищити мільйон людей, а пани, у нас вони називаються політиками, вбивають одне одного за допомогою інформаційних комунікацій. Прогрес у нас, Галю.
– А навіщо?
– Що навіщо?
– Для чого такий прогрес?
Чіпка трохи подумав і сказав:
– Я не знаю.
Галюцинація зробила мимовільний рух, зручніше вмощуючися на килимку, і своїм коліном торкнулася Чіпчиної ноги. Так і є! Галюцинації у комплексі: зорові, звукові, дотикові. Чіпка зажурився - хворий він не на жарт.
– Ігоре, - вивів його із тяжкої задуми голос «гості із паралельного світу», - я голодна.
– Що?
– Чи нема у тебе якоїсь їжі?
– Є, звичайно, є, - схопився Чіпка, - почекай кілька хвилин.
Він вийшов з печери і, не перестаючи дивуватися зі своєї такої оригінальної хвороби, зайшов до намету, де був облаштований продовольчий склад невеликого ювелірного табору. Чіпка відчинив холодильник, трохи повагався, і зрештою, вирішивши якнайефектніше вразити цю дивну Галюцинацію, взяв найвишуканіші делікатеси: шматок запакованої у целофан справжньої овечої бринзи, бляшану банку консервованої мамалиги і літрову пляшку чистої води.
Виходячи з намету, він зіткнувся з командиром своєї охорони вістуном Оскаром Тартарським.
– Зголоднів, Чіпко?
– лагідно усміхнувся Оскар. Цей досвідчений бойовик, непереможний рукопашний боєць, до того ж не надто «юний», тертий життям чоловік щиро жалів свого молодого товариша, що зазнав такої тяжкої психічної травми.
– Та трохи, - зніяковів Чіпка від того, що доводиться демонструвати своє жлобство - не ділити ці делікатеси з товаришем, а нести їх у свою одноосібну печеру, щоби там жерти на самоті. Адже збоку воно саме так виглядає, не може ж його, Чіпчина, галюцинація прогресувати аж до такої стадії, щоби її могли бачити інші люди.