Тероріум
Шрифт:
– Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння - не сон.
– А - що?
– Це щось похідне від моєї хвороби, а позаяк з’являється воно все частіше і частіше, то напрошується висновок, що хвороба моя прогресує.
– Е, - зневажливо пирхнуло Сонце, - не пестися, Чіпко, хто тепер здоровий?!
– Ви що, пане Сонце, - здивувався Чіпка, - хочете сказати, що ви теж?…
– Хіба тут не захворієш?
– посмутніло Сонце.
– З цим людством… Якби ти знав, Чіпко, кого обігрівати доводиться?! Кому - світити?… Якщо так далі піде, на милицях небом буду пересуватися…
Чіпка
– Я ж тебе попереджало, - співчутливо промовило Сонце, - на мене дивитися шкідливо. Можна осліпнути.
– Сонце зажурено зайшло за хмару, потім ледь виглянуло і сказало:
– Тепер ти розумієш, Чіпко, чому я таке самотнє?
– Розумію.
– Раджу тобі піти в печеру, трохи освіжитися.
Чіпка послухався Сонцевої поради і поволі почвалав до печери. Там було дуже лагідно - прохолодно, напівтемно і свіжо. Чіпка вмостився на зручний камінь, вкритий поролоновим килимком, і задрімав.
Через якийсь час прийшла та дівчина зі сну. Була вона або великою модницею, або акторкою у костюмі персонажа історичної п’єси часів Київської Руси: у білій полотняній сорочці, вишитій білим, червоній накидці із коштовною золотою застібкою, в зелених сап’янових чобітках та золотою з рубіном діадемою на голові, але найкоштовнішою, на Чіпчин погляд, річчю на ній був пояс - вкритий візерунками трьох ґатунків золота і всіяний дрібним коштовним камінням.
Вона підійшла до нього, посміхнулася, щось сказала не розтуляючи губ, і Чіпка збагнув, що це - галюцинація.
Недарма Наташа, себто Роксолана, каже, що він серйозно хворий.
– Ось я й побачила тебе наяву, Ігоре, - сказала Галюцинація. Хоча слова вона не вимовляла, але Чіпка знав, що вона до нього говорить. Одне слово, Галюцинація - продукт порушеної психіки. Тим більше, хто, як не витвір його ж хворобливої уяви, може знати справжнє ім’я шеренгового бійця Чіпки.
– Ти згадуєш, Ігоре, мене, я ж тобі снилася?
– чарівно посміхаючись спитала Галюцинація.
Можливо, це знову той сон, подумав Чіпка, який я так часто бачу після катастрофи, - дуже реалістичний кольоровий ейфорійний сюжетний сон, який частково забуваю, щойно прокинувшись. Знаю лише, що снилося щось дуже гарне, змістовне і приємне… І - ця дівчина!
– Так, так, - ще чарівніше посміхалася Галюцинація, - це я тобі снилася. А ти - мені.
Рештками здорового глузду Чіпка збагнув, що його хвороба зайшла далеко…
– Аби ти не дуже дивувався, Ігоре, я тобі поясню, як я тут з’явилася - «промовила» (не розтуляючи рота) Галюцинація.
– Що там пояснювати, - скривився Чіпка, - Наташа має рацію, я тяжко хворий. Варіят!
– Хто така Наташа?
– нахмурилася Галюцинація.
«Моя кохана», - хотів відповісти Чіпка, але щось суто чоловіче змусило сказати:
– Вона мене лікує. Лікарка.
– Я теж по своєму лікарка, - кокетливо повела плечима Галюцинація, - у себе вдома я зцілюю німих.
– Але ж ти теж ніби німа, не говориш, слів не промовляєш, водночас я - чую.
– Ми спілкуємося думкою, Ігоре, отож думки я й лікую.
– Ти чарівниця?
– Я старша помічниця нашого Верховного Відуна, а ще донька пана наших людей.
– Галюцинація трохи набундючилась.
«Князівна
і жриця», подумав Чіпка.– Так, - підтвердила Галюцинація.
Чіпка почав її уважно роздивлятися. Сказати, що вродлива, як лялька, не скажеш, але дуже симпатична, приваблива і… спокуслива. Темні карі з ледь розкосим розрізом очі, смаглява чи просто засмагла шкіра, над верхньою губою, з лівого боку, перчик, каштанове кучеряве волосся і близька до класичних стандартів постать, була б трохи вищою, можна говорити про ідеальне тіло. Чіпка впіймав себе на думці, що він добре вчинив, збрехавши Галюцинації про Наташу Роксолану. А навіщо? Адже це просто галюцинація, хай і дуже реалістична, до того ж Наташа вродливіша і вища… І - жива!
– То пояснювати чи ні?
– вередливо спитала Галюцинація.
– Звичайно, звичайно, - поспіхом відповів Чіпка, - лише одне маленьке уточнення. Я не знаю вашого… твого… чи вашого…
– Твого, твого, - кинула Галюцинація.
– …Твого імени.
– Справа в тому, Ігоре, що в моєму світі імена не вимовляються. Ми просто знаємо, хто є хто, але це не має оформлення у, сказати би по вашому, звуковому чи мисленному вимірі… Не розумієш?
– Може, ви сприймаєте біочастоти одне одного, які у кожної людини суто індивідуальні й неповторні?
– Це можна назвати й так, але важливо те, що кожна людина неповторна і кожен з нас знає, що ця особа - саме ця, а інша - інша…
– Телепатична ідентифікація.
– Що, Ігоре?
– Перекладаю нашою мовою ваш спосіб розпізнавання.
Слухай, але як мені до тебе звертатися?
– Я не можу це тобі передати.
– Знаєш що?
– Чіпка ніяково посміхнувся.
– Позаяк ти галюцинація, то я так тебе й буду іменувати…
– Я не галюцинація, але називай мене, як тобі зручно.
– Тоді домовились. А скорочено Галюцинація буде - Галя.
– Хай буде Галя, - погодилася Чіпчина галюцинація, - але я тобі не привиджуюсь. Я - є!
– Розумію, - Чіпка ще дещо тямив, - що, крім зорових, існують ще й дотикові галюцинації, і коли ти запропонуєш мені себе торкнутися, я відчую тепле пружне юне тіло.
– Ігоре, - Галя набрала якогось неземного урочистого вигляду, - я не привид. Я з іншого світу. Я маю двадцять років і, як тобі уже сказала, є помічницею Верховного Відуна і княжною по вашому. Від якогось часу мені регулярно почав снитися ваш світ і ти. Спочатку я злякалася, але Верховний Відун, ім’я якого я не можу тобі передати, тому хай буде за вашим звичаєм скорочено - Веве, мені усе пояснив. Наші світи, Ігоре, - твій і мій - існують у паралельних вимірах, а часи - ваш і наш - протікають у протилежних напрямках. Ти знаєш, що таке час, Ігоре?
– Час є час, - хмикнув Чіпка.
– Зрозуміло, - Галя посерйознішала.
– Як пояснив мені Веве, один-єдиний раз у Сущому настає такий момент, коли наші - твій і мій - світи перебувають у так званій Зоні Контакту або на Горизонталі Зустрічі, тоді істоти з одного світу можуть проникнути в інший. І - що важливо - повертатися назад. Але не баритися, бо можна і не повернутися.
– То скільки ти маєш часу?
– спитав Чіпка і відразу ж себе подумки покартав за дуже швидку капітуляцію перед своєю прогресуючою шизофренією.