Терпкість вишні
Шрифт:
— Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?
Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?
— Що людина мусить зреалізувати свої мрії?
— Добре, а ще?..
З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.
— Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? — висунула я наступну пропозицію.
— Ліпше, значно
— Але Біллі має тільки одного приятеля…
— Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.
Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.
— Вишеславо, — тягнув тато, — якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…
— Перше, — сказала я, згідно з очікуваннями.
— Власне! — зрадів він. — Вільям уміє приймати правильні рішення. А йому ж тільки дванадцять років. Ти ж, як особа майже повнолітня… що аж ніяк не означає, що доросла, — наголосив він, — не завжди знаєш, який зробити вибір.
Я зітхнула.
— Але не журися. На щастя, у тебе є ми! І ми вкажемо тобі правильний шлях.
Це означає, що впродовж найближчих тижнів я мушу повертатися додому перед десятою. Але, може, й варто заплатити таку ціну. Бо коли б я тоді не зосталася надовше, то не познайомилася б з Данієлем, асистентом з КАША.
Він з’явився на забаві (і вдруге в моєму житті) рівно за сім десята. Я сиділа в кутку винайнятої на вечір зали гуртожитку, розмірковуючи, чи, бува, не вшитися додому. По кількох жалюгідних спробах інтеграції з групою й чотирьох келихах трав’янисто-зеленого коктейлю зі смаком просочених спиртом водоростей із мене було досить. «Що я тут роблю?» — це питання вирувало в моїх звивинах якнайменше зо дві години. Схоже на те, що всі встигли інтегруватися в перший тиждень жовтня. А тепер уже пізно. Вони чудово розважаються без мене. Тож чого я мушу мордуватися? От тільки доп’ю коктейль і акурат устигну на приміський на пів до одинадцятої. Я зиркнула на старий годинник і тоді побачила Данієля, чоловіка, який захистив мене від доктора Цвіркуна. Він саме розглядався по залі, певно, вирішуючи, до кого б то підійти. Видавався таким же безпорадним, як і я. Довкола самі веселі групки добрих знайомців. І ми двоє, цілком прозорі для решти.
— Не найліпше бавимося, правда? — він саме підійшов, стискаючи в долоні свою порцію зеленкуватого коктейлю. — І на це пішло наших п’ять десяток?
— Я здала сім.
— Може, асистенти мають спеціальні знижки, — виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: — Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?
— Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, — шепнула я.
— Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.
— Бо я така і є.
— Замолоду ми всі відчуваємо себе
розгубленими, але це минає, — втішив він мене, а потім простягнув долоню. — Я Данієль.Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.
— Привіт. Ти мене пам’ятаєш?
— Звичайно, розгублена студентка з вечірки, — усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.
— Ти і справді мене запам’ятав, — зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.
— Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…
— Треба запитати якогось невролога, — запропонувала я. — Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.
— Я мав на увазі дещо інше. — Він обтріпав долоні від крихт. — Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?
Я змовкла, вражена глибиною його запитання. Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як голуби тлумляться одне по одному в пошуках останніх крихт.
— Я люблю дивитися на птахів, — озвався Данієль. — Вони переконують мене в тому, що існує ліпше, простіше життя.
Тепер я повинна опинитися на висоті і бовкнути щось вагоме. Щось, що надасть глибини тій хвилі.
— А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. — «О Боже, як банально!»
— Я волію дощ, — зізнався він. — Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.
Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.
— Що ти робиш? — занепокоїлась я.
— Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.
— Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.
— Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, — обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. — Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.
— Але, може, я тебе знуджую.
— Ні, я люблю слухати, — запевнив він. — І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.