Терпкість вишні

— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.

— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

— А як там по той бік?

— Не знаю, я ніколи там не була.

— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.

— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

— Але люди інші.

— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.

— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.

— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.

— Три рази на тиждень, іноді чотири.

— А ці накладні нігті?

— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

— У тебе доволі… цікавий стиль.

— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.

— А чому саме такий?

— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.

— І під пахвою амбітний том, — завершила Вікторія.

— Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив?» Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк!» «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.