Терпкість вишні

— Піду відчиню. — Мілька побігла до дверей. — Привіт, Травко. Ти став такий товариський. На старій хаті навіть носа не потикав із нори.

— Бо я мав сезонну депресію, — пояснив Травка, як завжди, занурений у величезну хмару, цього разу кольору баклажана. — Ой, як ви гарно влаштувалися.

— Не перебільшуй, — озвалася Вікі. — Ми тільки перетягли матрац, а Мілька повісила фіранки.

— І досить, — оцінив він. — То це фіранки? Вони скидаються на рибальську сітку російського виробництва.

— Ти влучив у «десятку», це і є сітка. Ми купили її з уваги на ціну, фактуру й цікаву колористику, — просвітила його Мілька.

— Ну, повний відпад, рожевий із фіолетовим, — визнав Травка. — А до речі, ті росіяни мають фантазію. Це ж треба було пофарбувати рибальську сітку в рожеве. Фантастика, правда ж?

— Не конче фантастика, — Вікторія кинула оком на сітку. — Але я помітила великий вплив іграшок із «гуманітарки» від німецьких домогосподарок. Ну знаєте, трохи зужиті ляльки Барбі, кольорові машинки без коліс, псевдосхідні пластмасові кулони…

— До речі, щодо східних оздоб, — сказав Травка. — Ви можете подивитися на мою кімнату. При нагоді заберете собі рожеву ширму. Вона пасувала б до ваших фіранок. То що, ідете?

Ми пішли. Травка витяг із кишені величезний оберемок ключів.

— І кортіло тобі замикати двері? — здивувалася Мілена. — Ти ж навіть не спустився на поверх нижче.

— Цей новий товар із Амстердама зробив мене страшенно недовірливим. Бляха, який же це? Здається, той великий, — ухопив він ключ завбільшки за ложку для взуття. — Так, підходить. Прошу заходити, тільки не хапайтеся за контакт. Може вдарити. Моя кімната навпроти. Ну як?

— О Боже! Але й декор. Де ти надибав стільки бордово-жовтих подушок?

— Розпродаж у торговельній галереї. Якщо купуєш сорок штук, одержуєш на шару золотий шнурочок.

— А накидка й балдахін? — запитала я, вражена багатством орнаменту.

— Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.

— Де в тебе кухня? — поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.

— Кухня-лазничка. Зараз покажу.

— То ви тут купаєтеся? — запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.

— Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.

— А це душ? — Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. — Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.

— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?

— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.

— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?

— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

— Привіт, — воднораз сказали ми.

— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

— Так, це я, — відказала Мілена.

— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Попередня хата Травчиного сусіди

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.

* * *

— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

— Мілена.

— Вікторія.

— Вишня.

— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

— Ти її знаєш?

— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

* * *

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?