Терпкість вишні

— Які ще гості? — Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. — Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.

Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:

— Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?

— Та ви що? — підскочила Мілена. — Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.

— Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, — процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. — А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?

— Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?

— Я чекаю не такої відповіді, — загриміла пані Квятковська.

— А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?

— Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.

— Я не зігрію? Я?! — вибухнула Мілька. — Якби я навіть облилася бензином і підпалилась, я нічого тут не зігріла б. Ця хата зимна, як могила за полярним колом. Половина пічок — це суцільна бутафорія, вікна нормально не зачиняються, а обігрівачі ставити не можна, бо від них псується паркет. Тому я глибоко замислилася б над словом «зігріти».

— Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.

— Із радістю, якщо ви повернете гроші.

— Які ще гроші? — обурилася хазяйка.

— Квартплату за чотири місяці наперед, — нагадала їй Мілена.

— А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?

— Може, страхова компанія? — вирвалось у мене.

— Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, — вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.

— Так, зараз. Ти куди?! — гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. — Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!

— Якщо так, — просичала хазяйка, — то ви виїдете до кінця тижня.

— А угода?

— Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.

— Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?

— Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, — завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.

— Ну то прощавай, грибе, — озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.

— Що ти тепер робитимеш?

— Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.

Через два дні

На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.

— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.

— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.

— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

— Це цікаво, — показала Мілена. — «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

— А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», — прочитала я. — Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

— Я маю краще. — Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. — «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

— Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, — буркнула Мілена. — Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

— А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

— Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

— Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, — обізвалася Вікі. — Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

— Одне око розплющене й вухо як антена?

— Обидва вуха. А очі по черзі — раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

— А по-друге? — запитала я.

— Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

— Нічні балачки за денатуратом, — кинула Мілька. — Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.