Точка Обману

Я потрапила під вогняний дощ!

Вона спробувала розплющити очі, але тільки й змогла розібрати якісь туманні обриси та миготливе світло. А дощ був палючий, як окріп. Він падав на її оголену шкіру. Лежачи на боці, вона відчула під собою гарячі кахляні плитки. Вона ще сильніше скоцюрбилася в позі зародка, намагаючись захиститися від пекучої рідини, що лилася згори. Рейчел відчула запах якихось хімікалій. Може, хлорка, подумалося їй. Спробувала відповзти, але не змогла. Чиїсь могутні руки притиснули її за плечі до долівки.

Відпустіть мене, я горю!

Інстинктивно вона знову спробувала втекти, і знову її зупинили дужі руки, притиснувши згори.

— Не рипайтеся, — сказав чоловічий голос із американським акцентом. У голосі чулися професійні нотки. — Невдовзі це скінчиться.

«Що невдовзі скінчиться? — подумала Рейчел. — Біль? Моє життя?» Вона спробувала зосередити погляд. Тут світло було різким та яскравим. Вона інтуїтивно відчула, що кімната маленька. Дуже маленька. З низькою стелею.

— Я вся горю! — пошепки заверещала Рейчел.

— З вами все гаразд, — мовив голос. — Ця вода ледь тепла. Повірте мені.

Рейчел збагнула, що вона майже гола: на ній тільки просякла водою білизна. Однак її розум не зафіксував ніякої сором’язливості — надто багато думок у ньому юрмилося.

І ось спогади хлинули на неї нестримним потоком. Льодовиковий шельф. Сканер. Нападники. Хто вони? Де я? Вона спробувала скласти компоненти головоломки докупи, але її розум працював мляво, як погано змащений механізм. З вихору виринула одна думка: Майкл і Коркі — де вони?

Рейчел спробувала зосередити свій затуманений погляд, але побачила лише чоловіків, що над нею стояли. Усі вони були вдягнені в однакові блакитні спортивні костюми. їй захотілося щось сказати, але її рот відмовився сформулювати хоч одне-єдине слово.

Аж ось пекуче відчуття на шкірі почало поступатися глибоким болісним хвилям, що прокочувалися її м’язами, як підземні поштовхи під час землетрусу.

— Це треба перетерпіти, — сказав один чоловік. — Кров має повернутися до вашої мускулатури. — Чоловік говорив як лікар. — А тепер спробуйте поворушити своїми кінцівками, скільки зможете.

Тіло Рейчел пронизував такий біль, неначе кожен м’яз сильно побили молотком. Вона лежала на кахлях, її груди судомно скорочувалися, і вона ледь могла дихати.

— Поворушіть руками й ногами, — наполягав чоловік. — Хоч би як боляче це не було.

Рейчел спробувала. їй здавалося, що при кожному русі в неї встромляли гострого ножа. Струмені води знову стали більш гарячими. Потім перетворилися на кип’яток. Нестерпний біль тривав, І саме тієї миті, коли їй здалося, що вона більше не витримає, Рейчел відчула, як хтось зробив їй укол. Біль швидко вщух. Тремтіння дещо вгамувалося.

Тепер її тілом стало ширитися нове химерне відчуття — немов її колють шпильками та голками. Скрізь, по всьому тілу — сильно і болюче. їх були мільйони, цих голок, і біль посилювався кожного разу, коли вона робила порух. Рейчел намагалася лежати непорушно, але потоки води продовжували лупцювати її тіло. Чоловік, що стояв над нею, взяв її за руки і почав згинати й розгинати.

Господи, як же боляче!Рейчел була надто слабка, щоб опиратися. Сльози виснаження й болю покотилися по її щоках. Вона міцно заплющила очі, намагаючись відгородитися від усього світу.

Нарешті голки й шпильки почали поволі щезати. Дощ припинився. Коли Рейчел розплющила очі, її погляд був уже чіткішим.

І враз вона побачила їх.

Коркі й Толланд лежали поруч, напівголі та мокрі. З виразу їхніх облич вона здогадалася, що її товариші щойно пережили те саме. Карі очі Толланда були у кров’яних прожилках і блищали, наче скляні. Побачивши Рейчел, він зобразив на обличчі подобу посмішки, але його посинілі губи тремтіли.

Рейчел спробувала сісти й обвести поглядом химерне приміщення. Усі троє лежали безладною купою переплетених рук та ніг на підлозі маленької душової кімнати.

66

Чиїсь сильні руки підняли її.

Рейчел відчула, як могутні незнайомці витирають її насухо і загортають у ковдри. Ось її кладуть на якесь медичне ліжко й енергійно масажують її руки, ноги і ступні. Ще один укол у руку.

— Це адреналін, — сказав хтось.

Рейчел відчула, як препарат розтікся її венами, немов сила життя, повертаючи жвавість м’язам. Хоча в животі й досі відчувалася якась льодяна порожнеча, до кінцівок поволі поверталася кров.

Воскресіння з мертвих.

Вона знову спробувала зосередити погляд. Коркі й Толланд лежали поруч, тремтячи під ковдрами, а тим часом чоловіки зробили їм масаж і уколи. Рейчел не сумнівалася, що ця дивовижна група людей щойно врятувала їм життя. Багато хто з них був мокрий як хлющ, вочевидь від того, що вони так і не встигли роздягтися в душі, бо поспішали надати їм допомогу. Хто були ці люди і як вони так вчасно опинилися поруч із айсбергом, було поза межами її розуміння. Але зараз це не мало жодного значення, Головне, що вони живі.

— Де... ми? — вичавила з себе Рейчел, і від такої простої дії, як мовлення, у неї страшенно заболіла голова.

Чоловік, який її масажував, відповів:

— Зараз ви на медичній палубі військової...

— Струнко! — гукнув хтось.

Рейчел відчула біля себе метушню і спробувала сісти на ліжку. Хтось із чоловіків у блакитному допоміг їй і поправив на її плечах ковдри. Рейчел протерла очі і побачила, що до кімнати хтось увійшов.

Новоприбулий виявився кремезним афроамериканцем. Він був вродливий і випромінював владний авторитет. На ньому була уніформа кольору хакі.

— Вільно! — скомандував він, підійшов до Рейчел, став біля неї і зміряв гострим поглядом чорних очей. — Гарольд Браун, — відрекомендувався він низьким голосом з командними нотками. — Капітан корабля ВМС США «Шарлотта». А як звуть вас?

«Корабель ВМС США “Шарлотта”», — подумки повторила Рейчел. Ця назва здалася їй віддалено знайомою.

— Секстон... — відповіла вона. — Мене звуть Рейчел Секстон.

На обличчі капітана з’явився спантеличений вираз. Він підійшов ближче й уважніше придивився.