Третя карта

— Панове, а як же з речами? — спитав він. — Тут у мене партитури.

— Один із солдатів залишиться, поскладає все до чемодана та й привезе вам.

Трушницький нічого не збагнув навіть тоді, коли машина, в якій його так щільно, аж було дивно, затиснули між офіцером і цивільним, в'їхала до тюремного двору. І тільки аж коли його випхали з машини, і до нього наблизився есесівець, і вдарив у спину, кивнувши на ковані двері, аж тільки тоді Трушницький угледів грати на вікнах, високі мури, вишки з кулеметами і трупи, акуратно, мов дрова, складені у затінку, під навісом. Він хотів був іти, але ноги не підкорялися; коліна, здавалось, вигнулися у зворотний бік, тож йому спала на розум дурна думка, що коли ві» зробить крок, то це буде крок назад, а не вперед.

Допитував його високий есесівець, який миттю змінював усмішку на важку маску гніву. Той, що у цивільному, звертався до нього шанобливо: «Пане Діц». Трушницький врешті згадав: цивільний був секретар Мельника, шустрий Чучкевич; його в бандерівських колах називали Мишеням.

— Слухайте-но, Трушницький, — хапливо заговорив Діц, слиняво зжовуючи чорний тютюн сигарети, — у ваших інтересах сказати нам усю правду. Всю, розумієте?! Якщо ви надумаєте приховати бодай найменшу дрібницю, я накажу розстріляти вас негайно, ясно вам? Іде війна, і в нас немає часу теревені правити!

— Я нічого не розумію. Що я маю… Перед ким я завинив? — стиха запитав Трушницький.

— У чому він має признатися? — переклав Чучкевич. Адже ви запитували, — він скинув очима на Трушницького, — у чому вам треба признаватися, еге?

— Еге ж, еге ж, — квапливо відповів Трушницький, немов чіпляючись за рятівне коло — за українську мову Чучкевича, який зараз допоможе геть усе пояснити цьому довготелесому гестапівцю.

— Ну, це я вам підкажу, — мовив Чучкевич. — Вам нелегко самому збагнути, в яку паскудну гру вас утягнув Лебідь. Ви художник, ви не про життєву прозу думаєте, ви в емпіреях витаєте, — лагідно, тепер уже неквапливо вів далі він. — Він же утягнув вас у гру, Трушницький. Він вам наказав улаштувати концерт у театрі?

— Так.

Чучкевич сказав Діцу по-німецьки:

— Можна починати записувати, з цим буде просто.

Діц викликав стенографіста, той примостився в куточку, увімкнув яскраву настільну лампу, і Чучкевич присунув свого стільця ближче до угвинченої металевої холодної табуретки, на якій було наказано сидіти Трушницькому, і їхні коліна торкнулися, і Трушницький захотів, щоб цей дотик тривав, бо ця людина була все-таки своя.

— Отож, з приводу концерту, Трушницький. Лебідь просив вас обговорити програму з представниками окупаційної влади?

— Ні.

— Не просив, — повагом повторив Чучкевич, чекаючи, аж поки відповідь Трушницького запише стенографіст.

— Але ж він мав знати, що програма урочистого концерту повинна бути затверджена представниками нової влади? Адже повинен, так?

— Так, — повагом, силкуючись збагнути рятівний зміст у словах Чучкевича, повторив Трушницький. — Звичайно.

— Лебідь сказав, що настановляє вас головним режисером театру?

— Головним диригентом.

— Що?

— Я кажу — головним диригентом.

— Ну, знаєте, різниця невелика.

— Так, невелика, — швидко згодився Трушницький.

— А він мав погодити це питання з новою владою? Як ви гадаєте?

— Мав.

— Він ніколи не казав вам, що треба попросити нову владу настановити німецького директора вашого хору?

— Ні.

— От і виходить, що він хотів стати над новою владою, цей Лебідь? Чи ж не так?

— Я не знаю… Мені здається…

— Ні, зачекайте, — лагідно перебив його Чучкевич, — як же це так — «не знаю»? Така відповідь може видатися нещирою пакові Діцу. Ви все пречудово знаєте, Трушницький. Емпіреї емпіреями, але ж хліб ви їсте земний, а не небесний. Адже ми існуємо тільки через те, що у світі є великий фюрер Адольф Гітлер і його нація. А якщо Лебідь геть усе брав на себе? Якщо він геть усе хотів розв'язувати сам? Тоді як? Адже він хотів розв'язувати сам — так?

— Він самостійний, — згодився Трушницький, відчувши, як у ньому народжується особлива, ляклива догідливість і бажання в усьому йти за Чучкевичем. — Це ви правильно згадали: він справді дуже самостійна людина.

— А може, зарозуміла? — підказав Чучкевич. — Можливо, сказати б точніше — зарозуміла?

— Взагалі-то, звичайно, це було в ньому… Але з приводу нової влади…

— Що з приводу нової влади? Він бодай раз привітав вас так, як усі чесні люди нової Європи вітають одне одного?

— Казав… Це він завжди казав…

— Але частіше він, либонь, казав «хай живе фюрер Степан Бандера», чи ж не так?

— Це так, це правда, він, звичайно, теж казав «хай живе наш фюрер Степан Бандера!»

— Отепер ви й скажіть мені, — зрозумівши остаточно Трушницького, повторив Чучкевич, — намагався Лебідь поставити себе над новою владою? Як на мене, відповідь може бути тільки одна: ствердна. Намагався?

— Не те, щоб намагався, але взагалі це в ньому було… Це заперечувати важко, — відповів Трушницький, ковтнувши важкий клубок, що застряв у горлі. — Я тільки аж тепер починаю розуміти, — додав він, силкуючись усміхнутися, — хіба ж одразу все збагнеш? Це ви цілком правильно сказали: я живу у світі музики, а вона оддаляє людину від земної суєти, вона…

— Стривайте, — обережно перебив його Чучкевич. — Стривайте, мій дорогий. Якщо ми з вами порозумілися на тому, що ви знали про бажання Лебедя стати над новою владою, то постає таке питання: «Кому це вигідно?» Це не може бути вигідно українцям: вони загинуть без нової, німецької, культурної влади, згниють живцем, утопляться в помиях. Кому ж у такому разі вигідно стати над владою?

— Кому? — довірливо, благаючи поглядом про допомогу. Трушницький повторив запитання Чучкевича.

— Ну, а ви як думаєте? Кому?

— Щось у мене голова йде обертом… Та й потім я не можу второпати: мене арештували?

— Це залежить від того, що і як ви відповідатимете, Трушницький, все од вас залежить. Завжди все залежить од людини.

— Але сьогодні ж концерт має бути…

Трушницький подумав із жахом, що вже ніколи він не стане за пюпітр, ніколи, ніколи не почує овацій залу, і йому так стало жаль себе, що він сказав:

— Господи, за віщо все це? У чому моя провина?

— Корисливої причини за вами немає, — впевнено мовив Чучкевич, — усе можна залагодити, тільки треба бути чесним, надзвичайно чесним. Та й не тільки перед паном Діцом або мною, його помічником. Чесним треба бути перед самим собою, Трушницький. Скажіть мені, будь ласка: кому було вигідне бажання Лебедя стати над новою владою? Ворогам нової німецької влади, чи ж не так?

— Ви гадаєте, ворогам?

— А ви як гадаєте? Як ви про це самі гадаєте?

— Хто міг би уявити собі…

— Оце вже інша справа… Уявити собі цього ніхто не міг, ні в кого подібне укластися в голові не могло — тут ви маєте рацію, безперечно. Отже, вам здається, що вчинки Лебедя об'єктивно були на користь ворогам нової влади. Так?

— Тепер мені, звичайно, так здається, але раніш мені це й на думку не спадало.

Чучкевич кинув оком на Діца. Той хитнув головою, Трушницькому дали підписати протокол і вивели до камери. Там він і знепритомнів, коли пан Ладислав, пригортаючи дітей своїх, зайшов до нього, підморгнув порожньою кривавою очницею — око було вибите, звисало на довгій жилці, і мовив: