Третя карта
Шрифт:
… А проект Прокопчук фрау Нобе взяла собі. Через рік вона подала його в міністерство пропаганди на конкурс притулків для сиріт, які втратили батьків на Східному фронті, а матерів — під англійськими бомбами. «Проект фрау Нобе» було відзначено премією імені Гітлера, але втілити його в життя так і не вдалося, бо промисловість рейху повністю переключилася на потреби оборони. А в 1944 році, під час бомбування, проект згорів, і не залишилося ніяких чернеток, а поновити його так, як це змогла б Ганна Прокопчук, ніхто не зміг би — для цього треба було втратити те, найдорожче, що втратила вона.
Померла Ганна щасливою: коли її, украй зголоднілу, взяли для дослідів у госпіталь доктора Менгеле, вона, відчуваючи порожнечу в собі, побачила нарешті своїх хлопчиків такими, якими залишила, — усміхненими, дзвінкоголосими, з рученятами, теплими, її, близькими, пахучими, шорсткими, і нігті брудні, нікому їм чистити нігті; вони завжди так боялися обрізати нігті, тільки вона вміла це робити, коли виносила їх з ванни, закутаних у білий пухнастий рушник, і розповідала їм казки, і вони не плакали, дивлячись на ножиці, а слухали її, і очі
«З точки зору прояву симптомів процес голодування можна поділити на два періоди Для першого характерне похудіння, ослаблення м'язів та безперервне зменшення енергії руху. Тоді ще не проявлялося глибоке ушкодження організму. За винятком того факту, що хворі рухалися дуже повільно і були слабі, ніяких інших ознак голодної хвороби не було. Що ж до психіки хворих, то тут також не було особливих змін, крім підвищеної нервозності і збудливості.
Межу переходу від першого періоду до другого важко визначити. В одних це проходило поступово, у інших — швидко. Можна твердити, що другий період починався тоді, коли хворий втрачав 1/3 своєї нормальної ваги. Нарівні з прогресуючим похудінням та ослабленням починав змінюватися вираз обличчя. Погляд каламутнів, обличчя ставало байдуже, безтямне й сумне. Шкіра робилася сіро-синя, ставала тонша, мала вигляд пергаменту, тверділа й лущилась. Така шкіра легко заражувалася, особливо коростою. Голова немовби витягувалася, ставало видно кістки на вилицях і очних западинах. Хворий дихав повільно, говорив тихо, з великим зусиллям.
Залежно від часу голодування виникали опухи різного розміру. Спочатку вони з'являлися на повіках та ступнях ніг.
Хворі в цей час ставали тупі, байдужі до всього, що діялося довкола них. Вони уникали будь-якого зв'язку з оточуючим середовищем. Якщо вони ще могли рухатися, то робили це дуже повільно, не згинаючи ніг у колінах.
Коли за групою таких хворих спостерігати здалеку, то вона справляє враження арабів, які моляться. Саме звідси й походить популярна табірна назва тих в'язнів, у яких розвинулась голодна хвороба, — «мусульмани».
Життя поверталося до них тільки тоді, коли бачили їжу, або тоді, коли зорове чи слухове відчуття наштовхувало їх на думку про їжу.
У результаті соматичних змін у таких хворих виявлялися й відхилення у сфері психіки. У першій стадії голодної хвороби ми помічали в основному прояви підвищеної збудливості. Люди ставали дратівливими, уразливими, лаялись, істерично стогнали, були з усього невдоволені, робилися бездіяльними. Ті, хто хворів од голоду, звичайно збиралися біля кухні, складів, помийних ям або нахабно оточували тих, хто їв, заздрісно дивилися на них і чекали можливості вилизати казанок чи бочку, що випадало рідко.
Хоч «мусульмани», як правило, не здатні були на якісь спільні дії, однак і таке бувало, але тільки тоді, коли йшлося про їжу. Спільні зусилля «мусульман» виявилися у групових нападах на робочу бригаду в'язнів, які розвозили по блоках бочки з юшкою.
Ті, у кого була розбурхана фантазія, робили різні записи. Складали, наприклад, рецепти на різноманітні жирні страви. З погляду кулінарного мистецтва ці рецепти не мали ніякого значення і були далекі од смакових вершин.
Денні розмови й думки про їжу викликали муки, які вночі доповнювалися відповідними сонними мареннями.
Я теж не уникнув таких сновидінь. Одного разу, коли я відвідав госпіталь у блоці № 28 з приводу поносу, що почався в мене на грунті голодної хвороби, мені приснилося, що я у підвалі, в будинку своєї матері, і разом із котами купаюся в бочці, наповненій сметаною. Я тремтів при думці, що мати може увійти щохвилини. Найстрашніше було те, що я міг не тільки плавати в сметані, а й пірнати, але напитися сметани я не міг.
Якщо в початковій фазі голоду люди ще мали трохи характеру, ще могли володіти собою, зберігали людську гідність і певні етичні норми, то в наступній фазі все це втрачало свою важливість. Людина ставала схожа на голодного звіра, не могла відповідати за свої вчинки.
Я не раз був свідком таких фактів: батько систематично крав і з'їдав порції сина, майже непритомний кидався в гарячці, сильніший в'язень душив уночі свого сусіда і забирав у нього рештки їжі. Винуватці були здивовані, коли я гостро засудив таку поведінку. Але вони перестали так робити тільки тоді, коли їм на ніч зв'язували руки й ноги.
Власті СС дуже добре знали, що при існуючій денній нормі у в'язня рано чи пізно настане повне виснаження і він помре. У своїй пропаганді вони намагалися довести, що виснаження в'язнів має своє коріння тільки в расовій специфіці представників «нижчих» народів.
Якось я був свідком того, як лікар СС пояснював санітарній комісії, що прибула звідкілясь і складалася з представників союзницьких держав гітлерівської Німеччини, що є причиною поганого фізичного стану в'язнів. На запитання якогось представника Італії, в чому причина того, що хворі мають такий поганий вигляд, лікар відповів без запинки, що це поляки, а поляки, як народ варварський, за нормальних умов життя харчувалися головним чином луговими рослинами й дудлили горілку, а тепер, коли вони потрапили в кращі умови, виявилося, що вони не можуть до них звикнути…
В'язень одержував їжу, яка в кращому випадку давала йому 1500 калорій на день. Відомо, що така кількість калорій недостатня навіть для життя людини, яка лежить спокійно при кімнатній температурі. До того ж і продукти харчування
були поганої якості.Професія, спосіб життя і часто пов'язане з цим соціальне походження також певною мірою впливали на долю в’язня. В табірних умовах найдовше чинили опір наслідкам голоду робітники, які звикли до роботи на свіжому повітрі і часто при поганій погоді. З великими труднощами переносили голод в'язні, які колись мали справу з розумовою працею, а також і селяни.
… Щоб пережити Освенцім, не треба було вкладати свої сили в роботу, треба було обдурювати табірну владу, комбінувати, намагатися вигадати щось (я не маю на увазі обкрадання своїх товаришів по табору) і найменше думати про сім'ю та повернення додому. Взагалі треба було робити все те, чого не можна було робити».
(З показань в'язня Освенціма Владислава Фейгеля).
QUOD ERAT DEMONSTRANDUM [4]
Штірліца розбудив телефонний дзвінок. Тут, у Львові, на Червоноармійській вулиці, поки що не перейменованій на Герінгштрасе, цей дзвінок видався йому зловісним. Повільно, як це завжди бувало з ним у хвилини небезпеки, Штірліц увімкнув нічник і глянув на годинника: була третя година ранку. Телефон дзвонив і далі, і було щось приречене й тужне у тому повторенні дзвінків і тривожних пауз тиші.
4
Що й потрібно було довести (лат.).
«За мною нічого нема, — вирішив Штірліц. Мислив він цієї миті, неначе переглядаючи кінохроніку, тільки в пришвидшеному темпі. — Та й потім, коли б за мною щось було, навряд чи стали б дзвонити. Вони прийшли б без дзвінка, безшумно відчинивши двері, як я, ламаючи Діца».
Він потягнувся до трубки, і раптом кров прилила до обличчя, і він відчув, як одразу ж похололи пальці й обважніла потилиця.
«А якщо це пов'язано з Магдою?» Він не встиг навіть відповісти собі, не встиг вирішити, як він вчинить, коли з нею щось сталося, і зразу ж узяв трубку.
— Тут Штірліц.
— А тут Діц, — почув він розкотистий, надзвичайно самовдоволений, якийсь особливий голос гестапівця.
— А раніше ви не могли подзвонити?
— Не було чого. Літаків з Берліна ще не висилали.
— Літаків з Берліна? А в чому річ?
— Це не телефонна розмова. Вирушайте до Фохта — це у ваших інтересах. А я візьму Оберлендера й зразу ж буду у Фохта. Мені не хотілося звертатися ні до кого іншого: ви знаєте цього сволоцюгу краще за всіх інших. Домовились?
— Гаразд. Тільки я не розумію, в чому річ.
— Це не телефонна розмова, — повторив Діц радісним голосом, — я зміг довести, хто він є насправді, — і поклав трубку.
Штірліц рвучко підхопився з ліжка, швидко підставив голову під кран. Вода була крижана, і смак її видався Штірліцу забутим, російським.
Одягаючись, він думав про те, що різниця між водою в Берліні і тією, яку пам'ятав з юнацьких років, була разюча: вдома вода була по-справжньому холоднюща, з голубинкою, саме з голубинкою, бо сказати про воду «з голубизною» — не можна, це надто неоковирно. Усе те, що неоковирно, — жалюгідне й безглузде, тому що будь-яка незграбність — у мисленні чи рухах — перш за все силкується зберегти гідність, а постійна увага до власної гідності вироджується у хворобливу підозріливість і зневіру в добро.
«Стривай, — зупинив себе Штірліц. — 3 водою — це я, певно, роблю дурниці. Вода скрізь однакова, ми наділяємо її властивостями фетиша залежно від нашого внутрішнього стану. Та й не потрібно зараз заглиблюватися в емпіреї, хоч я прекрасно розумію, чого я так наполегливо поринаю в них: це я заспокоююся і хитрую сам з собою».
Саме в цей час Гуго Шульц загальмував біля особняка Боден-Граузе — вони поверталися з святкового прийому в люфтваффе, — допоміг Інгрід вийти з «вандерера», провів її до важкої, з чавунними викрутасами хвіртки й сказав:
— Обніміть мене і прикиньтесь п'яною — зараз вони вискочать з-за повороту.
Інгрід піднялася навшпиньки, обняла Шульца, пригорнулась до Нього. Із-за повороту вискочив верткий «опель-капітан», набитий рослими, натренованими помічати все, що нормальній людині помічати було б не слід, гестапівцями, які зосереджено видивлялися; вони побачили тих, за ким стежили; шофер зменшив швидкість, гестапівці завчено зіграли неуважність, а проте фото зробили та й зникли за поворотом.
— Зараз вони повернуться, — зітхнув Гуго, — так що стійте собі й далі біля…
— Потерти потилицю?
— Я не люблю, — відповів Шульц. — Чого ви усміхаєтесь?
— Це я так плачу.
— Курт помер з гідністю… Він мовчав. За нами стежитимуть так само надокучливо ще зо два місяці, а тоді стануть працювати інакше. Усім нам зараз треба продовжувати контакти, світські контакти. Від роботи, від нашої роботи зараз слід утриматись.
— Отже, до Кракова мене більше не пошлють?
— А ви там не були, Інгрід. Ви не були там. Ніколи. І нікого не зустрічали.
Інгрід похитала головою.
— Зустрічала, Гуго… Зустрічала… Але ж і Курт зустрічав, а помер із гідністю…
Вона поцілувала Гуго, коли «опель» знову вигулькнув з-за повороту, і, легко відчинивши важку хвіртку, почвалала додому.
… На вулицях, коли він їхав на квартиру до Фохта по безлюдному, світанковому, тихомирному, тривожному Львову, Штірліц побачив, як німецькі солдати зривали жовто-блакитні знамена Бандери і піднімали червоні, з білим колом і чорною свастикою посередині — стяги рейху.