Третя карта

Гіммлер завважив:

— Я згоден із Ріббентропом в усьому, мій фюрере, крім одного — абвер у цьому паскудстві зіграв роль далеко не другорядну. Особлива лінія Канаріса, який рветься до політики, замість того, щоб займатися своїм безпосереднім ділом, давно непокоїть мене…

— Не чіпайте армії, — різко кинув Гітлер. — Зараз не на часі!

— Так, але…

Фюрер повернувся до Шмундта, свого ад'ютанта, білий од люті, з очима, що аж позападали після безсонних ночей:

— Розенберга до мене!

Він провів струнку, рівну спину Шмундта запаленими очима, які здавалися зараз круглими од різких тіней, що оточували їх, і повернувся до Гіммлера й Ріббентропа:

— Гіммлер, по-моєму, вам слід вилетіти до гауляйтера Коха. Він представляє інтереси партії, а не похмурої утопії Розенберга. Українці стріляють у наших солдатів, вони воюють з нами, вони захищають Совєти, а Розенберг казав, що вони підноситимуть нам квіти! Одне слово, дайте там лад! І викликати у Берлін усіх чиновників, які допустили це слов’янське свинство! Винуватців розтоптати!

Бормана не влаштовував блок Гіммлера з Ріббентропом: занадто сильні відомства, представлені такими спритними політиками, могли відтиснути його на третій план.

Тим-то Борман знайшов можливість проінформувати Герінга й Розенберга про обурення фюрера у зв'язку з львівським «свинством».

Герінг і Розенберг зустрілися з Кейтелем: треба було виробити сильну позицію, кінцева мета якої полягала в тому, щоб не дати змоги Гіммлеру стати першим…

ГАННА ПРОКОПЧУК (VI)

Ессен і його співробітники досить швидко оглянули маленький табір — бараки такого самого типу, як і той, де жила Ганна. Побудовано табори було нашвидкуруч, колючий дріт подекуди провис, провід од генераторної станції було дуже помітно — майже тридцять метрів тягнувся він територією зони, підтримуваний громіздкими бетонними балками.

— Зверніть увагу на цю потворність, — попросив Ессен Ганну.

— Я вже думала. Тільки я не розумію призначення цього проводу.

— По ньому проходить струм.

— Навіщо? Освітлення ж від движків на другій половині території.

— Це інший струм, — скривився Ессен, — високої напруги. Продумайте, як його загнати під землю.

— Гаразд.

Усі ці дні в пилюці, у поспіху, безперервних переїздах, серед брязкоту танків, реготу замурзаних солдат із засмаглими під нещадним сонцем обличчями, Ганна дивилася тільки на Ессена, дивилася на нього відданими очима, намагаючись не думати про те, що вони тут роблять і чого вона з ними. Вона знала тільки одне: ця людина одвезе її до Кракова, ця, саме ця людина допоможе їй знайти хлопчиків. Ганна боялася думати про те, що може бути потім, вона намагалася гнати од себе думку, що Ладислав не дозволить їй взяти з собою дітей; вона ладна була навіть попросити Ессена, щоб чоловікові наказали, коли він сам не згодиться поїхати разом із нею, дітьми та з старою. Зрештою він хороший лісовий інженер, він спеціаліст, німці в ньому зацікавлені. Дивлячись на Ессена, Ганна змушувала себе вважати його за якогось стійкого поплавця у темній, шаленій бистрині (її кілька разів возив із собою на риболовлю капітан Моріс Грашан — він загинув під Дюнкерком; очевидно, він серйозно захопився Ганною, бо писав до неї з фронту листи, їй і похоронна прийшла з військового міністерства — така була воля небіжчика. Образ поплавця на коричневій, пінній бистрині, де Грашан ловив рибу, відтоді здавався Ганні якимось символом спокою. Грашан, мабуть, був єдиний чоловік, який не дратував її: він не скаржився на свою першу дружину, не питав у Ганни, чи любить вона його та чи кращий він за інших чоловіків; не пропонував одружуватися, просто дзвонив, цікавився, чи вона вільна, чи нема в неї бажання провести разом день).

Ганна виконувала усе те, що просив її зробити Ессен, виконувала швидко й акуратно, і він встигав перевіряти її роботу, незважаючи на безліч турбот, що звалилися на нього (харчоблоки для таборів треба було перемістити подалі од будинків охорони СС; покрівлі офіцерських котеджів спершу було спроектовано з гофрованого заліза, але штаб обергрупенфюрера Поля попросив негайно змінити розрахунки під черепицю — німці, які відбуватимуть тут службу, мають почувати себе, як на батьківщині, у звичній обстановці; представник рейхслейтера Бормана зобов’язав Кссена передбачити будівництво клубу в комплексі СС — и то ніде буде проводити урочисті мітинги й наради членів НСДАП). Ганнині начерки подобалися Ессену своєю економічністю і витонченістю. Ганна помітила, як в очах інших членів їхньої групи поступово з'являлася одверта неприязнь до неї. Спершу її не помічали, вона була мов чемодан — трохи заважає, займаючи місце, але чемодан він і є чемодан: треба ж возити в ньому речі. Проте поступово її усвідомлювали як людину, що стала ближчою за всіх до шефа, але при цьому як людину чужої крові, іноземного спеціаліста, позбавленого будь-яких прав у рейху.

Ганна розуміла, як це небезпечно, та коли збагнула, що без дітей їй годі жити, відчуття власної небезпеки притупилося, неначе в отієї кози, котра не тікала до лісу, приймаючи на себе можливий постріл, бо рядом із стежиною стояло її малятко.

Коли їхня група вирушила оглядати «діючий блок» в Освенцімі, Ессен якийсь час вагався, чи брати з собою Ганну: врешті-решт, вона побачить там своїх одноплемінників, та згодом він вирішив обов'язково взяти, щоб остаточно пересвідчитись у надійності свого нового талановитого співробітника, що так несподівано йому дістався.

Офіцери СС провезли групу Ессена через ліси, соснові, мачтові, в яких линув важкий, розморений дух ладану. Дорога була біла, піщана; у лісі співали птахи; їх, здавалося, було безліч.

Табір відкрився несподівано: залізнична колія, кілька составів, висока труба, огорожа на бетонних, частих опорах, затишні котеджі СС, оточені маленькими, чітко розпланованими садочками, бараки в зоні і люди з попелястими обличчями, які щось робили за дротом, але зрозуміти, що саме вони робили, Ганна не могла, бо зразу ж побачила серед арештантів високу постать у смугастому одязі, непропорційно крупне обличчя і величезні руки, які судорожно стискали металеві держаки важкої тачки.

— Стривайте! — закричала Ганна.

Шофер од несподіванки загальмував. Ганна вискочила з машини, побігла до дроту, почувши тонкий голос Ессена: «Там струм, не торкайтеся, там струм!»

— Ладиславе! — не розуміючи Ессена, гукала Ганна. — Ладику, Ладушко!

Ладислав зіщулився, став нараз маленький, аж до страшного маленький. Він поволі озирнувся, угледів Ганну й кинувся до дроту:

— Ганнусю, дівчинко, Ганно!

— Чому?! — кричала Ганна. — Чому ти тут?! Де хлопчики?!

По зоні бігли люди в чорному з собаками на довгих повідках.

— Їх арештували, їх повезли! Ганно, Ганнусю, ти тут?! Шукай хлопчиків і маму, маму шукай, її з хлопчиками теж привезли сюди! Шукай їх ту…

Він не встиг докінчити, бо на нього накинулися собаки, звалили з ніг, а Ганна в цю саму мить відчула на своїх руках різкі пальці, які боляче, до кістки, здавили, тоді рвонули на себе, і вона побачила скажені обличчя офіцерів СС та Ессена — з таким самим попелястим, як і в арештантів, обличчям, а більше вона нічого не змогла побачити, бо знепритомніла.

… Дух діяльного німця, для якого з дитинства головне — це діло, прокинувся в Ессені, коли гестапівці, дивлячись на нього з важкою неприязню (вони вже повідомили про подію до краківського управління РСХА і тепер чекали вказівок від СС бригадефюрера Крюгера, котрий, у свою чергу, сидів біля апарата, дожидаючи розпорядження обергрупенфюрера Поля, який записався на прийом до Гейдріха), доповіли, змушені були доповісти цьому архітекторові, старшому від них за чином в СС, що дітей українки уже ліквідовано та що її сім'ю арештовано на прохання якогось агента абверу Лебедя як таку, що являє загрозу для законспірованості ОУН.