Три мушкетери

— Не бійтеся, — відповів Д'Артаньян, — нічия честь не постраждає від того, про що я вам розповім.

І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д'Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми «Вільний Мірошник».

— Не так уже все й погано, — сказав Атос після того, як з виглядом знавця покуштував вино й кивнув головою на знак того, що воно йому смакує, — і з цього славного молодця можна буде витягти п'ятдесят-шістдесят пістолів. Тепер тільки треба дізнатись, чи варті ці п'ятдесят чи шістдесят пістолів того, щоб четверо людей важили за них головами.

— Але ж подумайте, — палко мовив Д'Артаньян, — що в цій історії йдеться про жінку, яку викрали; про жінку, якій, безперечно, загрожують, а можливо, й знущаються з неї, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині.

— Не гарячкуйте так, Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє. Жінка створена нам на погибель, і саме через неї всі наші прикрощі [84] .

Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу.

84

За біблійною легендою, Бог, створивши перших людей — Адама і Єву, — оселив їх у райському (едемському) саду й дозволив їсти плоди з усіх дерев, крім дерева пізнання. Порушивши цей наказ, Єва зірвала заборонений плід — яблуко — і почастувала ним Адама; тоді Бог вигнав їх обох з раю.

— Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! — вигукнув Д'Артаньян. — Її залишив напризволяще король, її переслідує кардинал, і крім того, одна по одній падають голови всіх її друзів.

— Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі — іспанців та англійців?

— Іспанія — Її батьківщина, — відповів Д'Артаньян, — тож природно, що вона любить іспанців, дітей рідної їй землі. Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця.

— Слово честі, — сказав Атос, — цей англієць цілком гідний того, щоб його кохали. Мені ніколи не доводилось бачити людину шляхетнішого вигляду, ніж він.

— Ще й одягається він, як ніхто інший, — додав Портос — Я був у Луврі того дня, коли він розсипав там свої перлини, і, хай йому біс, підібрав-таки дві, продавши їх потім по десять пістолів за штуку. А ти, Арамісе, знаєш його?

— Так само добре, як і ви, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам'єнському лісі, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і ця історія здалася мені образливою для короля.

— І все-таки це не завадило б мені, — сказав Д'Артаньян, — коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу. Адже наш справжній, наш єдиний, наш споконвічний ворог, панове, — це кардинал, і коли б нам трапилась нагода зле насміятися з нього, то я був би ладен заставити власну голову.

— Отже, — зауважив Атос, — Бонасьє сказав вам, Д'Артаньяне, що королева побоюється, чи не викликали Бекінгема фальшивим листом?

— Так, саме цього вона й побоюється.

— Стривайте! — скрикнув Араміс.

— Що таке? — спитав Портос.

— Нічого, кажіть далі, я просто хочу пригадати деякі обставини.

— Тепер я переконаний, — вів далі Д'Артаньян, — що викрадення служниці королеви пов'язане з подіями, про які ми говорили і, можливо, з перебуванням пана Бекінгема в Парижі.

— Цей гасконець таки має голову на плечах! — у захваті вигукнув Портос.

— Я дуже люблю його слухати, — мовив Атос — Мене тішить його говірка.

— Панове, — знову обізвався Араміс, — послухайте, що я скажу.

— Послухаємо Араміса, — вигукнули всі троє друзів.

— Учора я був у одного вченого богослова, до якого іноді ходжу консультуватися…

Атос усміхнувся.

— Він живе в безлюдному кварталі, — вів далі Араміс, — як цього вимагають його смаки та його фах. Отже, в ту мить, коли я виходив од нього…

Араміс замовк.

— Ну, а що далі? — спитали друзі. — В ту мить, коли ви виходили від нього?

Здавалось, Араміс силкується знайти раду, як людина, що, сказавши неправду, раптом наразилася на непередбачену перешкоду; але погляди трьох товаришів були прикуті до нього — Їм дуже кортіло почути, що він скаже. Відступати вже було ніяк.

— У цього богослова є племінниця, — мовив Араміс.

— Он воно що! У нього є племінниця! — повторив Портос.

— Дуже поважна дама, — додав Араміс. Троє друзів зареготали.

— А! Якщо вам смішно і ви сумніваєтеся в моїх словах, — ображено сказав Араміс, — то більше ні про що не дізнаєтесь.

— Ми віримо, як магометани, і німі, як катафалки, — запевнив Атос.

— Тоді слухайте далі, — знову заговорив Араміс — Ця племінниця іноді приходить до свого дядька; вчора вона випадково теж була там, і я мусив провести її до карети…

— Оце так! У племінниці богослова є карета? — знову перебив Портос, який так і не навчився тримати язика на припоні. — Чудове знайомство, мій друже.

— Портосе, — сказав Араміс, — я вам уже не раз зауважував, що ви надто багато балакаєте і що це шкодить вашим успіхам у жінок.

— Панове, панове, — вигукнув Д'Артаньян, який починав розуміти суть пригоди, — справа серйозна! Тож облишмо жарти! Дачі, Арамісе, далі.

— Раптом якийсь незнайомець — високий, чорнявий, з манерами дворянина… зважте, дуже схожий на вашого, Д'Артаньяне…

— Ймовірно, що це саме він, — мовив юнак.

— Атож, — погодився Араміс — Так от, в супроводі п'ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли за десяток кроків од нього, незнайомець підступився до мене і якнайввічливіше промовив: «Пане герцогу», — а потім: «І ви, пані», — звертаючися вже до дами, яку я тримав під руку…

— До племінниці богослова?

— Та замовкніть, Портосе! — обізвався Атос — Ви нестерпні.

— «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати шум», — ось що сказав цей незнайомець.

— Він вирішив, що ви — Бекінгем! — вигукнув Д'Артаньян.

— Я теж так гадаю, — відповів Араміс.

— Але ця дама? — не відступався Портос.

— Він подумав, що то королева! — сказав Д'Артаньян.

— Саме так, — ствердив Араміс.