Три мушкетери

Саме в цю мить жінка, що стояла в кімнаті, витягла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною гостею. Потім жінки щось тихо сказали одна одній. Нарешті віконниця зачинилась; жінка, яка була на вулиці, обернулась і, опустивши відлогу плаща, пройшла за кілька кроків од Д'Артаньяна, але з цією пересторогою вона запізнилася — Д'Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, промайнула йому в голові, ще коли жінка витягла з кишені хусточку; але хто б повірив, буцімто пані Бонасьє, що вирядила його по де Ля Порта, аби той відвів її до Лувру, бігатиме сама паризькими вулицями опівночі, ризикуючи вдруге бути викраденою?

Отже, це робилося задля якоїсь дуже важливої справи; а яка важлива справа може бути у двадцятип'ятирічної жінки? Тільки кохання!

Але було то її власне кохання чи кохання іншої особи, задля якої вона ризикувала власним спокоєм і навіть життям? Ці питання зароїлися в Д'Артаньяновій голові. Його серце мордував демон ревнощів, наче ця жінка і справді в чомусь завинила перед ним.

А втім, лишався дуже простий спосіб з'ясувати, куди йде пані Бонасьє: піти назирці. Цей спосіб був настільки простий, що Д'Артаньян удався до нього, майже не задумуючись.

Але, помітивши юнака, що відокремився від стіни, немов статуя, що вийшла зі своєї ніші, і почувши його кроки в себе за спиною, пані Бонасьє скрикнула і кинулась тікати.

Д'Артаньян пустився слідом. Наздогнати бідолашну жінку, що плуталась у своєму широкому плащі, було зовсім не важко для Д'Артаньяна. І він наздогнав її швидше, ніж вона встигла пробігти третину вулиці, на яку завернула. Нещасна зовсім знесиліла — не так від утоми, як від страху, і коли Д'Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала на одне коліно і здушеним голосом вигукнула:

— Убийте мене, якщо схочете, але ви все одно ні про що не дізнаєтесь!

Д'Артаньян підняв її, обхопивши рукою за стан; та відчувши, як важко повисла вона на його руці, і зрозумівши, що вона може от-от знепритомніти, поспішив її заспокоїти і став запевняти в своїй відданості. Ці слова нічого не важили для пані Бонасьє — адже вони не виключали найгірших намірів, — проте голос сказав їй усе. Молодій жінці здалося, що вона впізнала цей голос: розплющивши очі, вона глянула на людину, що так сильно перелякала її, і, побачивши Д'Артаньяна, радісно скрикнула.

— О, це ви! Це ви! — сказала вона. — Боже, яке щастя!

— Так, це я, — відповів Д'Артаньян, — я, кого Бог послав, щоб оберегти вас.

— І саме з цим наміром ви стежили за мною? — кокетливо усміхаючись, спитала молода жінка, чия жартівлива вдача взяла гору над страхом одразу ж, тільки-но вона впізнала друга в тому, кого за мить до того вважала ворогом.

— Ні, — відповів Д'Артаньян, — ні, вірте мені; лише випадок поставив мене на вашій дорозі; я побачив, як жінка стукає в шибку до одного з моїх друзів…

— Одного з ваших друзів? — перебила пані Бонасьє.

— Авжеж; Араміс — один з найближчих моїх друзів.

— Араміс! Хто це?

— Та годі вам! Може, ви ще скажете, що не знаєте Араміса?

— Я вперше чую це ім'я.

— Може, ви також уперше приходили до цього будинку?

— Безперечно.

— І ви не знали, що в ньому мешкає молодий пан?

— Ні.

— Що він — мушкетер?

— Не мала ані найменшого уявлення.

— Отже, ви шукали не його?

— Ні! До того ж, ви самі добре бачили, що та, з ким я розмовляла, була жінка.

— Так; але ця жінка — приятелька Араміса.

— Мені про це нічого не відомо.

— Хоч вона й живе у нього.

— Це мене не обходить.

— Але хто вона?

— О, це не моя таємниця.

— Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…

— Може, я щось втрачаю від цього?

— Ні, навпаки, — ви стаєте ще чарівнішою.

— Тоді дайте мені руку.

— Охоче. А тепер?

— Тепер проведіть мене.

— Куди?

— Туди, куди я йду.

— А куди ви йдете?

— Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.

— Чи можна буде вас зачекати?

— Це буде марною справою.

— Але ж ви повертатиметесь самі?

— Може, так, а може, й ні.

— А хто вас буде супроводити — чоловік чи жінка?

— Я ще не знаю.

— Але ж я дізнаюся!

— В який спосіб?

— Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.

— В такому разі до побачення!

— Чому?

— Ви мені не потрібні.

— Але ж ви просили…

— Допомоги дворянина, а не нагляду шпигуна.

— Це слово здається мені надто суворим!

— А як називають тих, хто стежить за людьми всупереч їхньому бажанню?

— Нескромними.

— Це слово здається мені надто м'яким.

— Гаразд, добродійко, я зрозумів: я мушу робити все, що ви накажете.

— Чому ви позбавили себе заслуги зробити це відразу?

— А хіба немає заслуги в каятті?

— І ви справді каєтесь?

— Я й сам не знаю. Знаю тільки — я ладен зробити все, що ви накажете, коли тільки дозволите відвести вас туди, куди ви поспішаєте.

— А тоді ви мене залишите?

— Так.

— І не підстерігатимете, поки я вийду?

— Ні.

— Слово честі?

— Слово дворянина!

— Тоді дайте мені руку й ходімо далі.

Д'Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері.

— А тепер, добродію, — сказала вона, підходячи до дверей, — у мене тут справи. Тисячу разів дякую за вашу благородну допомогу, що позбавила мене всіх небезпек, на які я могла наразитись. Але наспів час виконати ваше слово: я прийшла туди, куди мені було потрібно.

— І вам нічого буде боятися по дорозі назад?

— Хіба що злодіїв.

— Невже цього замало?

— А що вони зможуть у мене взяти? Я не маю при собі жодного деньє [87] .

— Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку з гербом.

— Яку?

— Ту, яку я знайшов біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

— Замовкніть, замовкніть, нещасний! — вигукнула молода жінка. — Невже ви хочете моєї смерті?

— Ви самі добре розумієте, що небезпека не минула, якщо одне-однісіньке слово примусило вас затремтіти. До того ж, ви самі сказали: коли хтось почує це слово, то ви загинете. Послухайте мене, добродійко, — вигукнув Д'Артаньян, схопивши пані Бонасьє за руку і палко глянувши на неї, — послухайте мене, будьте сміливішою, довіртеся мені; невже ви ще й досі не прочитали в моїх очах, що моє серце палає до вас тільки відданістю й прихильністю!

87

Деньє — старовинна французька дрібна монета.