Туманність Андромеди

— Він розумний, але багатослівний, — шепнула Веда Конг.

— Художникові важко висловити словами або формулами ті найскладніші явища, які він бачить і відбирає з навколишнього світу, — заступилася Чара Нанді, і Евда Наль схвально кивнула.

— А мені хочеться, — казав далі Карт Сан, — іти так: зібрати і з’єднати в одному образі чисті зерна прекрасних справжніх почуттів, форм, фарб, розпорошених в окремих людях. Відновити стародавні образи у вищому вираженні краси кожної з рас давно минулого, від змішання яких утворилося сучасне людство. Отже, “Дочка Гондвани” — єднання з природою, підсвідоме знання зв’язку речей і явищ, наскрізь іще пронизаний інстинктами комплекс почуттів і відчуттів.

“Дочка Тетіса — Середземного моря” — дуже розвинуті почуття, безстрашно широкі й безмежно різноманітні, — тут уже інший ступінь злиття з природою через емоції, а не через інстинкти. Сила Ероса — ось як я думаю про неї. Стародавні культури Середземномор’я — крітяни, етруски, елліни, протоіндійці — в їхньому середовищі виник образ людини, яка тільки й могла створити цю емоціональну культуру, як щастило мені знайти Чару: випадково в ній поєдналися риси античних греко-крітян і пізніших народів Центральної Індії. Веда посміхнулася справедливості свого здогаду, а Дар Вітер прошепотів їй, що важко було б знайти кращу модель.

— Якщо мені вдасться “Дочка Середземного моря”, то неодмінно буде виконана третя частина задуму — золотоволоса або світло-русява північна жінка, із спокійними і прозорими очима, висока, трохи млява: вона пильно вдивляється в світ, схожа на стародавніх жінок російського, скандінавського або англійського народів. Тільки після цього я зможу здійснити синтез — створити образ сучасної жінки і втілити в ньому найкраще від усіх цих прототипів.

— Чому тільки “дочки”, а не “сини”? — загадково посміхнулася Веда.

— Чи треба пояснювати, що прекрасне завжди більш довершене в жінці і відточене виразніше за законами фізіології… — насупився художник.

— Коли малюватимете свою третю картину, придивіться до Веди Конг, — почала Евда Наль. — Навряд чи…

Художник швидко підвівся.

— Ви думаєте, що я не бачу! Але я борюся з собою, щоб цей образ не увійшов у мене зараз, коли я повен іншого. Але Веда…

— Мріє про музику, — трохи зашарілася та. — Шкода, що тут сонячний рояль, німий уночі!

— Система, що працює на напівпровідниках від сонячного світла? — спитав Рен Боз, перехиляючись через бильце крісла. — Тоді я міг би переключити його на струми від приймача.

— А довго це? — зраділа Веда.

— Годину доведеться’ попрацювати.

— Не треба. За годину почнеться передача новин по світовій мережі. Ми захопилися роботою, і два вечори ніхто не вмикав приймача.

— Тоді заспівайте, Ведо, — попросив Дар Вітер. — У Карта Сана є вічний інструмент із струнами часів Темних віків феодального суспільства.

— Гітара, — підказала Чара Нанді.

— А хто гратиме?.. Спробую, може, справлюся сама.

— Я граю! — Чара зголосилася збігати по гітару в студію.

— Побіжімо разом, — запропонував Фріт Дон.

Чара задерикувато тріпнула чорною шапкою свого волосся. Шерліс повернув важіль і відсунув бокову стіну веранди, одкривши вид на східний край затоки вздовж берега. Фріх Дон помчав величезними стрибками. Чара бігла, закинувши назад голову. Дівчина спочатку відстала, але до студії обоє підбігли одночасно, пірнули в чорний, неосвітлений вхід і за секунду знову мчали вздовж моря під місяцем, завзяті й швидконогі. Фріт Дон першим досяг веранди, але Чара стрибнула через відчинені бічні дверцята і опинилась всередині кімнати.

Веда захоплено сплеснула руками:

— Адже Фріт Дон переможець весняного десятиборства!

— А Чара Нанді закінчила вищу школу танців: обидва ступені — стародавніх і сучасних, — в тон Веді озвався Карт Сан.

— Ми з Ведою вчилися теж, але тільки в нижчій, — зітхнула Евда Наль.

— Нижчу тепер проходять всі, — кепкував художник.

Чара поволі перебирала струни гітари, піднявши своє маленьке круте підборіддя. Високий голос молодої жінки задзвенів тугою. Вона співала нову пісню, що недавно прийшла з південної зони, пісню про нездійсненну мрію. В мелодію вступив низький голос Веди і став тим променем поривання, навколо якого підносився й завмирав спів Чари. Дует вийшов чудовий — наскільки протилежними були обидві співачки, настільки вони доповнювали одна одну. Дар Вітер переводив погляд з однієї на другу і не міг вирішити, кому більше ли-чить спів, — Веді, яка стояла, спершись ліктем на пульт приймача, опустивши голову під вагою світлого волосся, що сріблилося в сяйві місяця, чи, може, Чарі, нахиленій уперед з гітарою на круглих голих колінах, з обличчям, темним од загару.

Пісня стихла. Чара нерішуче перебирала струни. І Дар Вітер зціпив зуби… Це була та сама пісня, яка колись віддалила його од Веди, — тепер болісна і для неї.

Рокотання струн линуло поривами, акорди доганяли один одного і безсило завмирали, не злившись докупи. Мелодія бриніла уривчасто, наче буруни хвиль падали на берег, розливалися на мить по обмілинах і скочувались один за одним у чорне бездонне море. Чара нічого не знала. Її дзвінкий голос оживив слова про любов, що летить у крижаних безоднях простору від зірки до зірки, силкуючись знайти, зрозуміти, відчути, де він… Той, що пішов у космос на подвиг шукання, вже не повернеться — хай! Але хоч на єдину мить знатися що з ним, допомогти благанням, ласкавою думкою, привітом!

Веда мовчала. Чара, відчувши щось недобре, обірвала пісню схопилася, кинула гітару художникові й підійшла до світловолосої жінки, що нерухомо стояла, винувато схиливши голову.

Веда посміхнулась.

— Потанцюйте, Чаро!

Та покірно кивнула, згоджуючись, але тут втрутився Фріт Дон:

— З танцями зачекаємо — зараз передача!

На даху будинку висунулася телескопічна труба, високо піднявши дві схрещені металеві площини з вісьмома півкулями на металевому крузі, яким завершувалась споруда. Кімнату сповнили могутні звуки.

Передача почалася показом одного з нових спіральних міст північного жилого пояса. Серед будівників міст панували прихильники двох напрямів в архітектурі: міст пірамідальних і спірально-гвинтових. Їх будували в особливо зручних місцях, де зосереджувались заводи-автомати, що обслуговували міста: пояси цих заводів, чергуючись із кільцями гаїв і лук, оточували місто, що обов’язково виходило на море або велике озеро.

Міста будували на височинах, тому що будинки йшли уступами, і фасад кожного був повернутий до сонця, вітрів, неба й зірок. З тильного боку будинків були приміщення для машин, складів, розподільників, майстерень та кухонь, що іноді входили глибоко в землю. На думку прихильників пірамідальних міст, перевагою їх була порівняно невелика висота при значній місткості, тоді як спіральні будівлі піднімалися більш ніж на кілометр угору. Перед учасниками морської експедиції виникла крута спіраль, що світилася на сонці мільйонами опалесцируючих стін з пластмаси, фарфоровими ребрами каркасів з плавленого каменю, кріпленнями з полірованого металу. Кожний її виток поступово піднімався від периферії до центра. Масиви будинків були розділені глибокими вертикальними нішами. На карколомній висоті висіли легкі мости, балкони й виступи садів. Іскристі вертикальні штаби контрфорсами спадали до фундаменту, де між тисяча-, ми аркад ішли широкі сходи. Вони вели до східчастих парків, що променями розходились до першого пояса густих гаїв. Вулиці теж вигиналися по спіралі — висячі, — по периметру міста, або внутрішні, під кришталевими перекриттями. На них не було ніяких екіпажів — безперервні ланцюги транспортерів зникали в поздовжніх нішах.

Люди — жваві, веселі, серйозні — швидко йшли вулицями або прогулювались під аркадами, знаходили тисячі затишних місць, щоб побути на самоті: серед колонад, на площадках сходів, у висячих садах на дахах виступів…

Зображення величезного міста тривало недовго: почалася мовна передача.

— Обговорюється проект, що подала Академія Спрямованих Випромінювань, — почала людина, що з’явилася на екрані, — про заміну лінійного алфавіту електронним записом. Проект не знаходить загальної підтримки. Головне заперечення — складність апаратів читання. Книга перестане бути другом, що всюди супроводив людину. Незважаючи на всю зовнішню вигідність, проект буде відхилено.