Туманність Андромеди

Дзвін увірвався, і в тиші стало чути стрекотання байдужих до всього цикад.

Несподівано зореліт люто завив і погасив вогні. Один, два, три, чотири рази темну рівнину пронизало це жахливе виття, і вразливішим людям здавалося, що це сам корабель кричить у тузі прощання.

Виття враз припинилося. Стіна яскравого полум’я виникла навколо корабля. Миттю все на світі перестало існувати, крім цього космічного вогню. Вежа вогню перетворилася на колону, витяглась довгим стовпом, потім стала сліпучо-яскравою лінією. Дзвін задзвонив удруге, і люди, обернувшись, побачили безлюдну рівнину, на якій червоніла гігантська пляма розжареного ґрунту. Велика зірка стояла вгорі — це віддалявся “Лебідь”.

Люди поволі посунули до електробусів, оглядаючись то на небо, то на місце відльоту, яке стало раптом мертвим, наче тут відродилась хамада Ель Хомра — жах і бідування подорожан минулих часів.

У південній частині горизонту засяяли знайомі зірки. Всі погляди були звернуті туди, де зійшов голубий і яскравий Ахернар. Там, біля цієї зірки, опиниться “Лебідь” після вісімдесяти чотирьох років шляху з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину. Для нас вісімдесят чотири, для “Лебедя” — сорок сім років. Можливо, там вони створять новий світ, теж красивий і радісний, під зеленим промінням цирконієвої зірки.

Дар Вітер і Веда Конг наздогнали Чару і Мвена Маса. Африканець відповів дівчині:

— Ні, не туга, а велика і сумна гордість — ось мої відчуття сьогодні. Гордість за нас, людей, що піднімаються все вище з своєї планети і зливаються з космосом. Сум — тому що маленькою стає люба Земля… Дуже давно майї — червоношкірі індійці Центральної Америки — лишили гордий і сумний напис. Я передав його Ергу Ноору, і той прикрасить ним бібліотеку-лабораторію “Лебедя”.

Африканець оглянувся, помітив, що його слухають друзі, і вів далі голосніше:

— “Ти, що пізніше покажеш тут своє обличчя! Якщо твій мозок розуміє, ти спитаєш: хто ми? Хто ми? Спитай зорю, спитай ліс, спитай хвилю, спитай бурю, спитай любов. Спитай землю, землю страждання і землю кохану. Хто ми? Ми — Земля!” І я теж — наскрізь Земля! — додав Мвен Мас.

Назустріч біг, задихаючись, Рен Боз. Друзі оточили фізика, який небагатьма словами розповів їм неймовірне — перше зіткнення мислі двох велетенських зоряних островів.

— Мені так хотілося встигнути до відльоту, — скрушно сказав Рен Боз, — щоб повідомити про це Ерга Ноора. Він ще на чорній планеті зрозумів, що спіралодиск — зореліт надзвичайно далекого, зовсім чужого світу і що цей дивний корабель дуже довго летів у космосі.

— Невже Ерг Ноор ніколи не взнає, що його спіралодиск із таких далеких глибин всесвіту — з іншої галактики, з туманності Андромеди? — сказала Веда. — Як прикро, що він не дочекався сьогоднішнього повідомлення!

— Він знатиме! — твердо сказав Дар Вітер. — Ми попросимо у Ради дозволу витратити енергію для спеціальної передачі, через супутник тридцять шість. “Лебідь” буде доступний нашому поклику ще дев’ятнадцять годин!

ОПОВІДАННЯ

БІЛИЙ РІГ

У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев заздрісно стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятали пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розжарена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина — іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто спадав у безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив інохідця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що ділили її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на тлі темних порід. Гора була значно вища за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий у небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого казали, як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита дрібно цокотіли по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоїла збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були напнуті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся.