Туманність Андромеди

— Хлопці ще не повернулись, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то в тебе пригорить плов… Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.

— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз [27] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир, [28] — вів далі уйгур.

27

Ак-Мюнгуз (уйгур.) — Білий Ріг.

28

Шемшир — меч.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувсь і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилася на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою зіжмаканого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев освіжився, вмившись, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти своє сумління думкою про визнану неприступність Білого Рогу, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

“Навіщо говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…” — “Порохом?” — гнівно запитав Усольцев і, не сказавши нічого, пішов, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обстежувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, котрий уникав зайвих зустрічей, обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до неї. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа з шитвом огрядна дівчина в круглих окулярах. Вона дружньо привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету. — Що ж ви знайшли в ній особливого?

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у строгі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось сталося?

— Нічого не сталося, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного байдикування. Ми поїхали в Підгорне по пошту. Управління телеграфувало ще минулого тижня, що дальший план міняється. Чекаємо докладного розпорядження. Роботу тут закінчено, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, надіслали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть, на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту [29] … І все. А родовище, яке було колись нагорі, давно зруйновано, знесено!

29

Каситерит — окис олова; важкий, твердий мінерал.

— Так, якби ж то вціліли вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий Ріг, — зітхнула Віра Борисівна, — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам: просіть сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет лишиться нерозгаданий, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— “Сходження на Еверест”. Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище самої себе.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору, це — поразка. Вони самі це визнали. “Нам немає пробачення, нас розбито в цьому чесному бою, перемогла висота гори і розріджене повітря”, — прочитала Віра Борисівна, взявши книгу з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно важку мету, хай і надмірну, як на ваші дані? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна, гола, скеляста гора. На тій неприпустимій висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту! Усольцев мовчки слухав.

— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.

— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?

— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.

— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а насправді він виявляється невеличкий горбочок… ну, хоча б такий, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такий, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І тієї миті з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він розплатався на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе шріт, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затриматися, він припадав до схилу всім тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся, покотився, перевернувся і повис, учепившися скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Самотня мовчазна боротьба в смертній тузі…

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…

* * *

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли нарешті північно-східного кордону планшета. [30] Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид, [31] впритул стоять стародавні діорити. [32] Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі [33] — остання точка.

30

Планшет — частина якоїсь карти.

31

Скид — опускання ділянки земної кори, тоді як сусідня залишається в попередньому положенні.

32

Діорит — порода, споріднена з гранітом.

33

Метаморфічна товща — пласти осадочних порід, що зазнали змін під впливом тиску й температури в більш глибоких шарах земної кори.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей, [34] стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними [35] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь од того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесено. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилася, ця біла порода цілком збереглась. А гора наче зачарована:, скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… З якоїсь вічної, незламної породи складається білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу було знайдено два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

34

Горизонталі — лінії на карті, що з’єднують точки однакових висот.

35

Тектоніка — відділ геології, що вивчає рух мас земної кори.