Туманність Андромеди

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу. Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову переживав невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

“Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зайшов місяць, треба дістати зубила”.

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копирсатися в ньому.

Від далекого намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

“Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…” — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

“Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юся, ще подумає щось… Начебто я через неї поліз… А тут ще ця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!”

* * *

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні на впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай по підводу.

— Значить, переїдемо ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну й що? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.

* * *

Хмара куряви здіймалася за рудим інохідцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібношарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів з цього боку Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже пощастило піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини лишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати? Альпіністи, і ті відмовилися піднятися на Білий Ріг.

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. “Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба”.

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової [36] жили, схожої на рване м’ясо. Він перетинає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил всипаний дрібними шматочками щебеню, які котилися, неначе шріт, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.

36

Пегматитовий — пегматит за своїм складом подібний до граніту, але більш крупнокристалічний.

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площинку, точніше виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площинки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

“Дивно, як це я раніше не бачив цієї площинки? Правда, тепер вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця”.

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

* * *

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в напрямі Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки кивнув головою.

— Товариш начальник який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозні. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала: мимоволі всміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не казав, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали, коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими барвами. Такою вона, мабуть, була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.