Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— Дитино моя, — співчутливо мовив батько: він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?

Сестра безпорадно здвигнула плечима: сльози наче змили її впевненість.

— Якби він нас розумів… — напівзапитуючи мовив батько.

Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.

— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, із ним можна було б домовитись. А так…

— Його треба спекатися! — крикнула сестра. — Іншої ради немає, тату. Вам треба спробувати просто викинути з думки, що то Ґреґор. Це і є наше лихо, що ми й досі віримо, ніби то Ґреґор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Ґреґор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом із такою потворою. І сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата, зате ми могли б спокійно собі йти далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина не дає нам спокою, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти все помешкання, а ми хай ночуємо на вулиці. Гляньте, — зненацька закричала вона. — Він знов починає!

Із незрозумілим Ґреґорові ляком сестра навіть матір лишила, просто-таки спорснула зі стільця, ніби ладна була швидше пожертвувати матір’ю, аніж опинитися поблизу Ґреґора, і сховалася за батька. Той теж підвівся, схвильований сестриною поведінкою, і підняв руки, немов захищаючи її.

Проте Ґреґор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо підіймав її, а потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала в кріслі, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обіймала рукою батька за шию.

«Ну, тепер вони, мабуть, дадуть мені обернутися», — подумав Ґреґор і знову взявся до свого. Він так напружився, що ледве дихав і раз по раз ставав відпочивати. А втім, його ніхто не гонив, його полишили на самого себе. Коли Ґреґор обернувся, то відразу почав лізти просто до дверей. Він здивувався, що до його кімнати така велика відстань, і ніяк не міг збагнути, як він, такий слабкий, так швидко подолав її. Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком. Аж як Ґреґор уже досяг дверей, то трохи повернув голову — цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася — і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася з стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.

Не встиг Ґреґор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув. Він так злякався несподіваного грюкоту позад себе, що йому аж лапки вклякнули. То сестра так поспішала. Вона вже стояла й чекала його, а тоді скрадливо підбігла до дверей — Ґреґор зовсім не чув її кроків, повернула ключа в замку й гукнула батькам: «Нарешті!»

«Що ж тепер?» — спитав сам себе Ґреґор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Ґреґора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре. Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, то ж, певне, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, вже майже не дошкуляли йому. Про свою сім’ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилася до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.

Коли рано-вранці прийшла робітниця — вона завжди, хоч скільки її просили не робити цього, з надмірної сили та поспіху так грюкала дверима, що в домі по її приході вже ніхто не міг спокійно спати, — то, як завжди, на хвильку заглянула й до Ґреґора, але не помітила нічого особливого. Вона гадала, що Ґреґор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Ґреґора від дверей. Та коли він не зрушив з місця, служниця розсердилась і легенько штовхнула його; а коли й це не допомогло, приглянулась до нього уважніше. Збагнувши, що сталося, вона здивувалась, легенько свиснула і, довго не роздумуючи, відчинила двері до спальні й гукнула в темряву:

— Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не кивається!

Подружжя Замзи посідали в постелі і, перелякані поведінкою робітниці, довго не могли збагнути, що вона сказала. Потім посхоплювалися з ліжка, кожне на свій край, пан Замза накинув на себе ковдру, а пані Замза просто в нічній сорочці зайшла до Ґреґорової кімнати. Тим часом відчинилися також двері з вітальні і з’явилася Ґрета — відколи в них були пожильці, вона спала там, — зовсім одягнена, ніби й не лягала в ліжко, та й бліде обличчя, здавалося, свідчило про те саме.

— Мертвий? — мовила пані Замза і запитливо глянула на робітницю, хоч могла й сама пересвідчитись у цьому, бо й так було видно, що Ґреґор неживий.

— Мені здається, що мертвий, — відповіла робітниця і на доказ своїх слів ще далі посунула Ґреґорове тіло мітлою. Пані Замза підвела руку, ніби хотіла стримати мітлу, проте не зробила цього.

— Ну, слава тобі Господи! — сказав пан Замза і перехрестився. Всі три жінки й собі почали хреститися. Ґрета, що не зводила очей із тіла, сказала:

— Гляньте, який він худий. Він уже давно нічого не їв. Усе, що ми йому клали, так ціле доводилось і вимітати.

І справді, Ґреґорове тіло було зовсім пласке й висохле; власне, це аж тепер стало видно, бо воно не було вже підняте на лапках і лежало все на видноті.

— Зайди на хвильку до нас, Ґрето, — мовила пані Замза, сумно всміхаючись, і Ґрета, все ще озираючись на тіло, пішла за батьками до їхньої спальні. Робітниця прихилила двері й відчинила навстіж вікно. Хоч ще було дуже рано, у свіжому повітрі відчувалося тепло: адже кінчався вже березень.

Зі своєї кімнати вийшли пожильці й здивувалися, що на столі немає сніданку; за них забули.

— Де сніданок? — понуро спитав середній пожилець у робітниці. Та приклала пальця до вуст і кивнула їм на Ґреґорову кімнату — хай увійдуть і подивляться. Пожильці зайшли і, заклавши руки в кишені поношених сурдутів, поставали навколо Ґреґорового тіла. В кімнаті тим часом повиднішало.

Рантом двері із спальні відчинились, і на порозі з’явився пан Замза в мундирі; жінка й дочка підтримували його під руки. Вони були трохи заплакані; дочка тулилась обличчям до батькового плеча.

— Забирайтеся геть із мого дому! — мовив пан Замза і показав на двері, не відпускаючи від себе дружини й дочки.

— Що ви хочете цим сказати? — трохи сторопіло спитав середній пожилець і солодко всміхнувся.

Решта двоє тримали руки за спиною і безперестанку терли їх, ніби радісно чекали великої сварки, що мала для них добре скінчитися.

— А те, що чуєте, — відповів пан Замза й однією лавою з жінками, що підтримували його, підступив до пожильця. Той спочатку стояв тихо, дивлячись собі під ноги, ніби обмірковував своє нове становище.