Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Він узяв його на руки й поніс до ліжка. Ступивши кілька кроків, він помітив, що батько бавиться ланцюжком від годинника в нього на грудях, і йому стало страшно. Він не зміг зразу покласти батька в ліжко, так міцно той учепився за ланцюжок.

Та опинившись у ліжку, він ніби знов отямився. Сам укрився й натяг ковдру аж по шию. І вже не сердито дивився на Ґеорґа.

— Ви ж його вже пригадали, правда? — спитав Ґеорґ і підбадьорливо кивнув батькові.

— Я добре вкритий? — запитав батько, наче йому не видно було, чи не голі в нього ноги.

— Ви, бачу, задоволені, що лягли в ліжко? — сказав Ґеорґ і поправив ковдру.

— Я добре вкритий? — знов запитав батько, немов для нього відповідь дуже багато важила.

— Не хвилюйтеся, ви добре вкриті.

— Ні! — крикнув батько, навіть не вислухавши Ґеорґової відповіді. Він жбурнув ковдру так, що вона підлетіла вгору й на мить розгорнулася в повітрі, а тоді став на ліжку на повен зріст, тільки ледь тримаючись рукою за стелю. — Ти мене хотів назавжди вкрити, спритнику, я знаю, але ще не вкрив. І хоч сила моя вже кінчається, на тебе її вистачить, аж забагато буде. Я добре знаю твого приятеля. Я б хотів такого сина, як він. Тому ти й дурив його роками. А чому ж іще? Думаєш, я не плакав за ним? Тому ти й замикаєшся в себе в конторі — шеф працює, його не можна турбувати, — тільки тому, щоб тобі не заважали писати брехливі листи до Росії. Але, на щастя, батько бачить свого сина наскрізь, його не треба цьому вчити. Тепер ти убгав собі в голову, що впорався з батьком, так упорався, що можеш сісти на нього верхи і він ані ворухнеться, отож мій шановний синок і надумав одружитися!

Ґеорґ злякано дивився на батька. Доля петербурзького приятеля, якого раптом так чітко згадав батько, зворушила його як ніколи. Він постав перед його очима, закинутий у далеку Росію. Постав у дверях порожньої, пограбованої крамниці. Ось він стоїть серед уламків полиць, понівечених товарів, обвислих кросен. І нащо він так далеко заїхав!

— Ану глянь на мене! — гукнув батько.

І Ґеорґ, майже не усвідомлюючи того, рушив до ліжка, щоб побачити, чого той хоче, але напівдорозі зупинився.

— Вона задерла спідницю, — заспівав батько, — задерла спідницю, гидка дурепа, задерла отак, — і щоб показати як, він задер сорочку так високо, що на стегні в нього стало видно рубець від отриманої на війні рани. — Вона задерла спідницю отак, отак і отак, і ти вклепався в неї, і щоб ніщо не заважало тобі задовольнити свою хіть, ти опоганив пам’ять про матір, зрадив приятеля і запхав батька в ліжко, аби він не зміг ворухнутися.

Тепер він стояв, ні за що не тримаючись, дриґав ногами і сяяв, задоволений своєю здогадливістю.

Ґеорґ тримався в кутку, якомога далі від батька. Він уже раніше твердо вирішив пильно стежити, щоб той не напав на нього якимось кружним шляхом — ззаду чи згори. Тепер він знов згадав про те своє давно забуте рішення і знов забув його, наче протяг крізь вушко голки коротеньку нитку.

— Але твого приятеля не зраджено! — крикнув батько і на підтвердження своїх слів покивав пальцем. — Я був його заступником тут, у цьому місті.

— Комедіант! — вигукнув, не втримавшись, Ґеорґ, але відразу ж похопився, що цим вигуком нашкодив собі, і прикусив — надто пізно — язика так, що аж присів з болю і очі йому полізли на лоба.

— Так, звичайно, я грав комедію! Комедію! Гарне слово! Чим ще може втішатися старий овдовілий батько? Скажи — і поки відповідатимеш мені, побудь цю коротку хвилину моїм люблячим сином, як був раніше, — що ще я, старий чоловік, якого цькують підлеглі в його ж крамниці, міг би робити в цій темній кімнаті? А мій син розкошував собі, укладав угоди, які я підготував, мало не на голові ходив з радощів і дивився на батька з гонористим виглядом людини честі! Думаєш, я не хотів би тебе любити? Я, що тебе породив?

«Зараз він нахилиться вперед, — подумав Ґеорґ, — хоч би не впав і не покалічився!». Це слово пронизало його мозок.

— Стій там, де стоїш, ти мені не потрібен! Думаєш, у тебе ще вистачить сили підійти до мене, і ти не підходиш тому, що сам не хочеш? Не дури себе! Я ще багато дужчий за тебе. Сам я, може, й мусив би поступитися, але мені віддала свою силу мати, з твоїм приятелем ми тісно пов’язані, твої клієнти ось тут, у мене в кишені!

«Навіть у спідній сорочці він має кишені!» — подумав Ґеорґ, а ще подумав, що цією фразою міг осмішити батька перед цілим світом. Ця думка тільки на мить майнула в його голові, потім, як усе сьогодні, він її забув.

— Візьми за руку свою наречену і спробуй з’явитися мені на очі! Я її так відшию від тебе, що з неї аж пір’я летітиме!

Ґеорґ скривив губи, наче не вірив йому. Батько лише кивнув головою в той куток, де стояв Ґеорґ, підтверджуючи тим, що він не жартує.

— Як ти мене сьогодні розважив, коли прийшов і спитав, чи писати приятелеві про свої заручини. Та ж він усе знає, дурню, все знає! Я написав йому, бо ти забув забрати в мене перо й папір. Тому він роками вже не приїздить, бо знає все у сто разів краще за тебе, твої листи він, не читаючи, жмакає і кидає в кошик на сміття, а мої читає і перечитує!

Він так захопився, що замахав рукою над головою.

— Він знає все в тисячу разів краще за тебе! — крикнув він.

— У десять тисяч разів! — мовив Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще на його устах слова ці набули вкрай поважного звучання.

— Я вже роками чекаю, що ти прийдеш до мене з цим питанням! Думаєш, мене ще щось журить? Думаєш, я газети читаю? На! — І батько кинув Ґеорґові газету, що якимось дивом потрапила разом із ним до ліжка. Газета була стара, Ґеорґ навіть не знав такої. — Як довго ти вагався, поки остаточно зважився! Мати встигла померти, їй не довелось натішитися такою радісною подією, приятель сходить нанівець у своїй Росії, він уже три роки тому був такий жовтий, що хоч на цвинтар неси його, а я — сам бачиш, який я став. Ти ж не сліпий!

— То ви шпигували за мною! — крикнув Ґеорґ.

— Ти, мабуть, хотів це сказати раніше, — співчутливо, ніби між іншим, мовив батько. — Воно вже ні до чого. — І додав голосніше: — Отже, тепер ти знаєш, що діялося навколо тебе, досі ти знав тільки про себе! Властиво, ти був невинною дитиною, але найпевніше ти був сатаною в людській подобі! А тому знай: я засуджую тебе на смерть у воді!

Ґеорґ відчув, наче його щось жене з кімнати, у вухах у нього ще лунав гуркіт, з яким батько впав на ліжко. На сходах, якими він збіг, наче похилою площиною, він налетів на служницю, що підіймалася нагору прибрати в помешканні.

— Господи! — вигукнула вона й затулилася фартухом, але Ґеорґ був уже за дверима.

Він вискочив за хвіртку й перебіг дорогу. Його тягло до річки. Він учепився в поруччя, немов голодний у шматок хліба, і перекинув через нього ноги, як добрий гімнаст, бо замолоду справді був добрим гімнастом на гордість своїх батьків. Міцно тримаючись дедалі слабшими руками за поруччя, він дивився крізь його прути, коли надійде автобус, що заглушить звук падіння. Тоді тихо мовив:

— Дорогі батьки, я ж завжди любив вас.