Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— Сідайте! — сказав один із чоловіків, бородань, та ще й з довгими вусами, що весь час, сопучи, тримав рота розтуленим, і смішно махнув рукою через вінця шаплика на скриню під стіною, оббризкавши К. теплою водою все обличчя.

На скрині вже сидів, куняючи, старий, що впустив К. до хати. К. прийняв запрошення з вдячністю, бо зрадів, що нарешті сяде. Більше на нього ніхто не звертав уваги. Жінка, що прала біля ночов, білява, в розповні молодості, тихо співала, чоловіки товклись і крутилися, діти лізли до них, але їх весь час відганяли, безжально оббризкуючи водою, що попадала й на K., жінка в кріслі завмерла, мов нежива, й дивилася не на дитину біля грудей, а кудись угору.

K., певне, довго дивився на цю незмінну, гарну, сумну картину, але потім, мабуть, заснув, бо коли потім стрепенувся, почувши гучний оклик, голова його лежала на плечі в старого, що сидів поряд. Чоловіки вже викупалися і стояли вбрані біля К., а в шаплику під наглядом білявої жінки хлюпались діти. Виявилося, що крикливий бородань не головний із тих двох. Другий, не вищий за нього і з багато меншою бородою, тихий, не швидкий на думку широкоплечий і широколиций чоловік стояв, похиливши голову.

— Пане землеміре, — сказав він, — вам тут не можна залишатися. Вибачте за неввічливість.

— А я й не думав залишатися тут, — мовив K., — хотів пише трохи перепочити. А тепер, перепочивши, піду собі.

— Ви, може, дивуєтесь, що ми такі негостинні, — сказав чоловік, — але гостинність у нас не узвичаєна, нам гостей не треба.

Сон трохи додав К. сили й чуйності, і його втішила така відвертість. Він рухався вільніше, пройшовся, спираючись на свій ціпок, по кімнаті й навіть підійшов до жінки в кріслі. А втім, він і на зріст був найбільший у кімнаті.

— Авжеж, — погодився K., — навіщо вам гості. Але часом людина може й знадобитися, наприклад, я, землемір.

— Я про це нічого не знаю, — повільно сказав чоловік, — мабуть, ви потрібні, якщо вас покликали, це, певне, виняток, а ми люди маленькі, живемо тільки за правилами, не майте на нас жалю.

— Ні, ні, — мовив K., — я вам тільки вдячний, вам особисто і всім, хто тут є.

І несподівано для всіх К. просто-таки крутнувся на місці й опинився перед жінкою в кріслі. Вона звернула на нього погляд синіх стомлених очей. Дитина спала в неї біля грудей.

— Хто ти? — спитав К.

І вона зі зневагою — хтозна, чи до К., чи до своїх власних слів — відповіла:

— Я служниця з замку.

Усе це тривало дуже недовго, вже наступної миті К. праворуч і ліворуч схопили двоє чоловіків і мовчки, наче іншого способу порозумітися не було, з усієї сили потягли до дверей. Старий чомусь дуже зрадів і заплескав у долоні. Прачка теж засміялася разом із дітьми, що раптом загаласували як скажені.

Скоро К. опинився в провулку. Чоловіки дивилися на нього з порога. Знов почав іти сніг, але стало начебто трохи ясніше. Бородань нетерпляче гукнув:

— Куди ви йтимете? Оце дорога до замку, а це в село.

К. не відповів йому, а спитав того другого, що, незважаючи на свою зверхність, здавався йому приступнішим:

— Хто ви такі? Кому мені дякувати за перепочинок?

— Я чинбар Лаземан, — відповів той. — А дякувати вам нікому не треба.

— Гаразд, — мовив K., — може, ми ще зустрінемося.

— Навряд, — сказав чоловік.

Тієї миті бородань підняв руку й гукнув:

— Добридень, Артуре, добридень, Єреміє!

К. обернувся: виходить, у цьому селі люди все ж таки виходили на вулицю! Дорогою від замку йшло двоє середніх на зріст юнаків, обидва дуже стрункі, в однаковому вбранні, яке щільно облягало їхнє тіло, і навіть на вроду дуже подібні. Юнаки були дуже смагляві, а гострі борідки мали такі чорні, що вони вирізнялися навіть на смаглявих обличчях. Хоч дорога була в заметах, вони йшли напрочуд швидко, в лад підіймаючи стрункі ноги.

— Що вас вигнало з дому в такий сніг? — крикнув бородань. Порозумітися з юнаками можна було тільки криком, так швидко, не зупиняючись, вони йшли.

— Справа! — сміючись, гукнули у відповідь вони.

— Де?

— У шинку!

— І я туди йду! — крикнув раптом К. гучніше за всіх.

Йому закортіло, щоб ті двоє взяли його з собою: хоч навряд, чи знайомство з ними дало б йому якусь користь, але вони напевне були б добрими супутниками, підбадьорили б його в дорозі. Юнаки почули слова K., та лише кивнули йому головою і скоро зникли з очей.

К. й далі стояв у снігу, йому не хотілося витягати ногу, щоб вона знову загрузла в заметі; чинбар зі своїм товаришем, задоволені тим, що нарешті спекалися К., поволі пропихалися в ледь прочинені двері, весь час оглядаючись на K., і він лишився сам серед снігу. «Була б нагода трохи понарікати на долю, — подумав K., — якби я потрапив сюди випадково, а не навмисне».

Зненацька в хатині ліворуч відчинилось малесеньке віконце; воно здавалося темно-синім, поки було зачинене — мабуть, йому надавав такої барви відблиск снігу — і було маленьке, що коли тепер відчинилося, в ньому видніло не ціле обличчя того, хто виглядав із нього, а лише очі, старечі карі очі.

— Он він стоїть, — почув К. тремтливий жіночий голос.

— Це землемір, — сказав чоловічий голос. Потім чоловік підійшов до віконця і спитав не вороже, а все ж так, наче йому йшлося тільки про одне: щоб перед його хатою все було гаразд: — На кого ви чекаєте?

— На якісь сани, щоб підвезли мене, — відповів К.

— Тут не їздять ніякі сани, — сказав чоловік, — ніхто тут не їздить.

— Але ж це дорога до замку, — мовив К.

— А однаково тут ніхто не їздить, — сказав чоловік з якоюсь упертістю.

Обидва замовкли. Але чоловік, видно, щось обмірковував, бо не зачиняв віконця, з якого курився дим.

— Погана дорога, — мовив K., щоб допомогти йому. Та чоловік лише сказав:

— Авжеж. — Та потім, трохи помовчавши, додав: — Як хочете, я вас відвезу на санях.

— Будь ласка, відвезіть, — зрадів К. — Скільки ви за це візьмете?

— Ніскільки, — відповів чоловік. К. дуже здивувався.

— Ви ж землемір, — пояснив чоловік, — і належите до замку. То куди вас везти?

— До замку, — швидко мовив К.

— То я не поїду, — відразу сказав чоловік.

— Я ж належу до замку, — мовив К. словами самого чоловіка.

— Можливо, — ухильно сказав той.

— Ну, то відвезіть мене до шинку, — мовив К.