Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Еллі — єдиний приклад майже цілком вдалої спроби вирватися з-під твого впливу. Від кого-кого, а від неї, поки вона не підросла, я сподівався цього найменше. Адже в дитинстві вона була така незграбна, така в’яла, боязка, всім невдоволена, пригнічена усвідомленням своєї провини, покірлива, зла, недбала, ласа до солодощів, скупа; вона такою мірою нагадувала мені мене самого, такою мірою зазнавала впливу того самого, що і я, виховання, що я не лише розмовляти з нею, а й бачити її не міг. А особливу відразу в мене викликала її скупість, тому що сам я був, здається, ще скупіший. Адже скупість — одна з найпевніших ознак того, що людина глибоко нещасна; я так у всьому сумнівався, що насправді володів лише тим, що вже тримав у руках або в роті чи принаймні що саме збирався туди покласти, а якраз це Еллі страшенно любила в мене відбирати, — Еллі, хто був у такому самому становищі, що й я. Але все змінилося, коли вона ще зовсім юною — і це найголовніше — пішла з дому, одружилася, народила дітей; вона стала веселою, безтурботною, сміливою, щедрою, безкорисливою, сповненою надій. Аж не віриться, що ти, по суті, зовсім не помітив цих змін і гідно їх не поцінував, — так тебе засліплювала злість, яку ти здавна відчував до Еллі і яка загалом лишилася в тобі й досі, хіба що тепер значною мірою втратила свою актуальність, оскільки Еллі з нами вже не мешкає, а, крім того, твоя любов до Фелікса й прихильність до Карла цю злість затьмарили. Лише Ґерті [11] мусить іще іноді платити за неї.

11

Небога Ф. Кафки, донька Еллі.

Написати що-небудь про Отлу я навряд чи зважуся, бо знаю, що так поставлю на карту все враження від цього листа, на яке розраховую. За звичайних умов, тобто коли Отлі, наприклад, не загрожувала якась особлива біда чи небезпека, ти відчував до неї лише ненависть; ти ж бо сам зізнавався мені, що вона, на твою думку, зумисне постійно завдає тобі прикрощів і болю й, коли ти через неї страждаєш, задоволена й весела. Одне слово, Отла — своєрідний диявол. Яка ж бо жахлива відчуженість — ще більша, ніж поміж мною й тобою, — мала виникнути поміж тобою і нею, щоб народилося таке жахливе непорозуміння! Отла така далека від тебе, що ти бачиш уже не саму її, а привида, якого ставиш на те місце, де, як тобі здається, має бути вона. Не заперечую, Отла завдавала тобі особливо багато клопоту. Випадок дуже складний, і я не зовсім розумію, в чому тут річ, але йдеться, безперечно, про різновидність Льови, наділену найкращою кафківського зброєю. Між мною й тобою справжньої боротьби не було; я швидко зазнав поразки, і мені лишалася тільки втеча, гіркота, смуток, внутрішня боротьба. А ви з Отлою завжди зоставались у бойовій позиції — завжди свіжі, завжди сповнені снаги. Картина не менш велична, ніж невтішна. Насамперед ви були, звичайно, дуже близькі одне одному, ще й тепер-бо з усіх нас чотирьох Отла, мабуть, — найчистіше втілення вашого з матір’ю подружнього союзу й сил, які в ньому поєдналися. Не знаю, що стало на шляху ваших з Отлою щасливих гармонійних взаємин, які мають бути поміж батьком і дитиною, припускаю лишень, що все складалося так само, як у мене. З твого боку — деспотія, властива твоїй натурі, з її боку — притаманні всім Льови впертість, вразливість, відчуття справедливості, невгамовність, і все це — на ґрунті усвідомлення кафківської сили. Можливо, на Отлу вплинув і я, але навряд чи з власної волі, свідомо, радше самим фактом свого існування. А втім, вона, як-не-як, останньою стала суб’єктом уже готового співвідношення сил і мала змогу на основі вже багатого матеріалу сама скласти їм присуд. Я навіть припускаю, що в душі вона якийсь час вагалася, вирішуючи, кому кинутися в обійми — тобі чи супротивникам; схоже, ти тоді вочевидь щось проґавив і відштовхнув її, та за інших умов з вас вийшла б чудова пара однодумців. Щоправда, я б у такому разі лишився без союзника, але сам вигляд вас двох у супрязі став би мені щедрою винагородою, та й ти, цілком задоволений бодай однією рідною дитиною, у своєму безмежному щасті вельми змінився б на користь і мені. Тепер усе це, звичайно, — лише мрія. Отла не підтримує з батьком жодних зв’язків і, як і я, мусить шукати свій шлях сама, а через надмір віри, здоров’я, рішучості, впевненості в собі, яку вона, на відміну від мене, має, у твоїх очах постає ще злішою, ще більшою мірою здатною на зраду, ніж я. Я це розумію; з твого погляду, іншою Отла й бути не може. Та вона й сама здатна дивитися на себе твоїми очима, співчувати твоїм стражданням і все ж таки в розпач не впадати (розпач — то доля моя), а лише глибоко сумувати. Хоча, з другого боку, ніби всупереч усьому цьому, ти часто бачиш нас разом, ми перешіптуємося, сміємось, іноді ти чуєш своє ім’я. І в тебе складається враження, буцімто ми — зухвалі змовники. Дивні змовники. З давніх-давен ти, звичайно, — головна тема наших розмов, як і наших роздумів, але насправді сходимося ми зовсім не задля того, щоб замишляти щось проти тебе, а задля того, щоб усіляко — жартома, поважно, з любов’ю, з гнівом, уперто, невдоволено, віддано, з усвідомленням провини, в усіх подробицях, зусібіч, з будь-якого приводу, здалека і зблизька, напружуючи всі сили розуму й серця, — спільно обговорювати цей страшний процес, який триває між нами й тобою і в якому ти постійно вважаєш себе суддею, хоч насправді ти, принаймні великою мірою (тут я лишаю відкритим питання про помилки, яких я, звичайно, можу припуститися), — сторона така сама слабка й засліплена, як і ми.

Щодо всього цього повчальний приклад твого виховного впливу — Ірма [12] . З одного боку, вона все ж таки чужа людина, у твою крамницю найнялася вже дорослою, з тобою мала справу здебільшого як із господарем, твого впливу зазнала, отже, лише почасти й уже в тому віці, коли людина здатна чинити опір; але, з другого боку, вона все ж таки й кревна родичка, в тобі шанувала брата свого батька, і ти мав над нею владу багато більшу, ніж просто влада господаря крамниці. А проте Ірма — така бідова, хоч фізично й не дуже міцна, така розумна, старанна, скромна, гідна довіри, некорислива, віддана, дівчина, що любила тебе як дядька й захоплювалася тобою як господарем, добре зарекомендувала себе на інших роботах і доти, й потім, — тебе Ірма як працівниця влаштовувала не дуже. Ставилася вона до тебе (певна річ, не без нашої допомоги також) приблизно так само, як твої діти, але перевиховна сила твоєї натури була щодо неї така велика, що в тієї дитини почали розвиватися (щоправда, лише стосовно тебе й, сподіваюся, не завдаючи їй глибоких страждань) забудькуватість, недбальство, чорний гумор, певною мірою, можливо, навіть упертість, якщо Ірма була здатна на це взагалі; я вже не згадую тут про те, що вона була дівчина хвороблива й загалом не дуже щаслива, а невтішна домашня обстановка неабияк її пригнічувала. Своє ставлення до Ірми — ставлення, як я розумію, вельми неоднозначне, — ти висловив в одній фразі, що стала для нас класичною, майже блюзнірською, але дуже показовою для твоїх нібито безневинних взаємин з людьми: «Ця преподобниця лишила мені після себе стільки всілякого свинства!»

12

Кузина Ф. Кафки.

Я міг би повести мову й про інші сфери твого впливу та боротьби проти нього, але там я почувався б уже не так упевнено, і мені довелося б дещо домислювати, а крім того, що далі ти відходиш від крамниці й сім’ї, то привітнішим, поступливішим, ввічливішим, уважнішим, співчутливішим (я маю на увазі й з вигляду) стаєш, — так само, як, скажімо, самодержець, опинившись за межами власної країни, втрачає ґрунт для свого деспотизму й напускає на себе добродушність навіть у поводженні з найостаннішими нікчемами. На групових світлинах у Франценсбаді, наприклад, ти завжди стоїш серед маленьких похмурих людей і справді такий великий, привітний, наче король у чужій країні. Звичайно, діти теж могли б мати з цього користь, якби лишень спромоглися — а таке було неможливо — ще в свої ранні роки усвідомити це і якби, наприклад, мені не довелося постійно жити у наглухо замкненому, тісному, давлючому кільці твого впливу, як воно, по суті, й було.

Через це я не лише втратив, як ти висловлюєшся, чуття сім'ї — навпаки, чуття до сім’ї я радше набув, щоправда, скоріше негативного, і воно спонукало мене (постійно й без кінця-краю, звичайно) внутрішньо від тебе відходити. Та ще більшої шкоди, якщо це взагалі можливо, завдав твій вплив моїм взаєминам з людьми з-поза сімейного кола. Ти глибоко помиляєшся, гадаючи, нібито для чужих людей я з любові й відданості роблю все, а для тебе й сім’ї, через свою байдужість і зраду, — нічого. Кажу вдесяте вже: я, мабуть, однаково став би несміливим і відлюдькуватим, але звідси ще довгий, повитий темрявою шлях туди, куди я прийшов насправді. (Досі в цьому листі я вмисне про деякі речі не згадував, але тепер і далі муситиму замовчувати дещо таке, зізнаватися в чому — перед тобою й собою — мені ще надто тяжко. Кажу про це задля того, щоб ти, якщо загальна картина там чи там трохи втратить чіткі обриси, не подумав, нібито так сталося через брак доказів; навпаки, можна навести такі докази, які зроблять картину нестерпно різкою. Триматися тут середини нелегко.) А втім, досить нагадати про минуле: через тебе я втратив віру в себе, зате нажив безмежне відчуття провини. (Пам’ятаючи про цю безмежність, якось я про когось слушно написав був: «Він боїться, що сором його переживе» [13] .) Я не вмів так одразу змінюватись, коли зустрічався з чужими людьми, радше я відчував перед ними ще глибшу провину, адже мав, як уже казав, загладжувати те зло, якого у своїй крамниці завдавав їм ти й за яке ніс відповідальність і я. Крім того, кожному, з ким я спілкувався, ти вмів відверто чи завуальовано що-небудь закинути, і перед тією людиною я також відчував свою провину. Недовіра до більшості людей, яку ти намагався прищепити мені у крамниці й удома (назви хоч кого-небудь одного, хто мав значення для мене в дитинстві і кого ти бодай один раз не спробував би дощенту знищити в моїх очах своєю критикою) і яка навдивовижу мало тебе обтяжувала (тобі не бракувало снаги для такої недовіри, а крім того, вона була, мабуть, усього-на-всього символом володаря), — ця недовіра, яка в моїх дитячих очах ні в чому не діставала потвердження, оскільки повсюди я бачив лише недосяжно чудових людей, оберталася на недовіру до самого себе й постійний страх перед усіма на світі. Тут я запевне вже не міг знайти порятунок від тебе взагалі. Причиною твоїх помилок щодо цього було, мабуть, те, що ти, по суті, нічого, анічогісінько не знав про мої взаємини з людьми і недовірливо, ревниво (хіба я заперечую, що ти мене любиш?) припускав, нібито я десь надолужую те, чого позбавлений у сім’ї, адже жити так само й поза сім’єю, мовляв, неможливо. До речі, щодо цього якраз у дитинстві я саме в недовірі до власної думки ще знаходив хоч якусь розраду. Я казав собі: «Ти ж бо перебільшуєш, ти приймаєш дрібниці, як часто буває в юності, за великі винятки». Але згодом, мірою того, як розширювався мій світогляд, цю розраду я майже втратив.

13

Трохи перефразовані завершальні слова роману «Процес».

Не дуже порятувався я від тебе і в юдаїзмі. Загалом знайти тут порятунок можна було б, навіть більше — в юдаїзмі ми обидва могли б знайти себе чи й вийти з нього однодумцями. Але що то був за юдаїзм, який ти мені накинув?! З роками ставлення до нього в мене тричі мінялося.

У дитинстві я, у злагоді з тобою, дорікав собі за те, що мало ходив до храму, не постував тощо. Я вважав, що цим чиню несправедливо не щодо себе, а щодо тебе, і в мені зринало відчуття провини, тим більше, що воно завжди тільки й чигало слушної хвилини.

Згодом, уже юнаком, я не розумів, як ти зі своєю дрібкою юдаїзму за душею міг дорікати мені за те, що я (нехай би вже «із самого пієтету» — саме так ти висловлювався) не намагаюся виявляти хоч би таку саму дрібку юдаїзму також. Бо, як я бачив, то справді була дрібка, така собі забавка, та, власне, й не забавка. Разів чотири на рік ти навідувався до храму, був там ближчий радше до байдужих, ніж до тих, хто сприймав усе те поважно, ти терпляче відбував, мов звичайну формальність, молитви, іноді вражав мене тим, що міг показати в молитовнику місце, яке саме читали, але загалом дозволяв мені, коли я вже прийшов до храму (а це було головне), вештатися де завгодно. Тож цілими годинами я там позіхав, куняв (так нудно мені бувало згодом, здається, лише на уроках танців) і намагався розважитись тим невеликим різноманіттям, яке можна було побачити у храмі, — скажімо, коли відкривали Ковчега, що завжди нагадувало мені тир, де, як хто-небудь поціляв у яблучко, теж відчинялися дверцята шафки, але там щоразу з’являлося що-небудь цікавеньке, а тут — знов і знов самі старі ляльки без голови [14] . А втім, зазнав я там і чимало страху й не лише, звичайно, через людське юрбище, з яким доводилося так тісно стикатись, але й тому, що одного разу ти мимохідь згадав про те, нібито читати Тору можуть покликати й мене. Зі страху перед цим я тремтів роками. А загалом нудьгувати мені ніщо аж так не заважало, хіба лиш барміцве [15] (щоправда, для цього потрібно було безглуздо визубрити напам’ять молитву, тобто підготуватися, по суті, до такого собі безглуздого іспиту) та ще — це стосувалося вже тебе — невеличкі, незначні події, скажімо, коли тебе викликали читати Тору й ти добре виконував це винятково світське, як на моє сприйняття, завдання, або коли під час поминання душ померлих ти лишався у храмі, а мене спроваджували надвір, і це тривалий час викликало в мене невиразно усвідомлене відчуття (вочевидь через те, що я опинявся за дверима й не брав у тому дійстві ніякої участі), немовби там відбувалося щось непристойне… Так було у храмі, а вдома все це мало вигляд, либонь, іще убогіший і зводилося до першого великоднього вечора, який чимраз більше починав нагадувати — певна річ, під впливом дедалі доросліших дітей — комедію в супроводі нестримного сміху. (Чому ти піддавався тому впливу? Тому що сам його й викликав.) Ось такий мені дістався ґрунт, щоб на ньому зростала моя віра; до цього додавалася хіба що випростана рука, що вказувала на «синів мільйонера Фукса», які на великі свята бували разом зі своїм батьком у храмі. Я не знав, що ще можна зробити з цим ґрунтом, крім як спробувати чимшвидше його позбутися; саме це — позбутися того ґрунту — і здавалося мені актом щонайглибшого пієтету.

14

Йдеться про сувої Тори.

15

Конфірмація (іврит).

Та ще згодом я поглянув на це знову з іншого боку і зрозумів, чому ти мав підстави гадати, нібито я і щодо цього зловмисне тебе зраджую. З невеличкої, схожої на ґетто сільської громади ти справді виніс трохи юдаїзму — зовсім небагато, і частину його втратив у місті й на військовій службі, але вражень та споминів юності все ж таки ще сяк-так вистачало на своєрідну подобу юдейського життя, надто якщо взяти до уваги, що такої опори ти не дуже й потребував, позаяк мав круту закваску й релігійні міркування, якщо вони не дуже стикалися зі світськими, навряд чи могли збити тебе з твого праведного шляху. Суть віри, що визначала твоє життя, полягала ось у чому: ти вірив у беззастережну слушність поглядів певного юдейського суспільного прошарку, а позаяк ті погляди становили невіддільну частку твого єства, то ти, по суті, вірив самому собі. У цьому також було ще досить юдаїзму, хоча для того, щоб передавати далі дитині, його виявилося замало, і він, поки ти його передавав, крапля по краплі витікав і вичерпався весь. Почасти то були непередавані юнацькі враження, почасти — твоя натура, що навіювала страх. Та й важко було дитині, яка надзвичайно прискіпливо придивлялася до всього суто з боязні, втовкмачити, що ті кілька нікчемних дрібниць, які ти від імені юдаїзму справляв з байдужістю, гідною їхньої нікчемності, можуть мати високий сенс. Для тебе вони мали сенс як невеличкі нагадування про минулі часи, й тому ти хотів передати їх мені, та позаяк самостійного значення вони не мали вже й для тебе, тобі лишалося робити це тільки вмовляннями та погрозами; з одного боку, такий намір був приречений на невдачу, з другого (адже ти навіть не припускав, що твої позиції тут слабкі) — у тебе шалену лють неминуче викликала моя, як ти вважав, бездушність.

Загалом усе це — не поодиноке явище, аж ніяк, приблизно так само велося великій частині того перехідного покоління юдеїв, яке перебралося з доволі ще набожної провінції до міст; так вийшло само собою, та ось нашим взаєминам, яким гострих кутів не бракувало й так, це додало ще одну досить болючу грань. Ти й щодо цього, як і я, можеш вірити, звичайно, у свою безневинність, але пояснювати цю безневинність повинен суттю власної натури й умовами, властивими нашому часу, а не просто зовнішніми обставинами, тобто не казати, наприклад, що ти мав надто багато іншої роботи й клопоту, аби дбати ще й про такі речі. Так ти зазвичай користаєшся зі своєї незаперечної безневинності задля того, щоб зробити кому-небудь несправедливий докір. Це дуже легко спростувати і взагалі, й у нашому випадку зокрема. Адже йдеться все ж таки, наприклад, не про якісь там уроки, що їх ти мав би давати своїм дітям, а про життя, гідне наслідування; якби твій юдаїзм був глибший, сильніший, — переконливішим виявився б і твій приклад, це ж бо само собою зрозуміло і, знов-таки, зовсім не докір, а лише спроба захиститися від твоїх докорів. Нещодавно ти читав юнацькі спогади Франкліна [16] . Я дав їх тобі почитати справді вмисне, але не задля одного, як ти іронічно зауважив, коротенького місця про вегетаріанство, а задля того, як там змальовано взаємини між автором та його батьком, а також тому, що в тих написаних для сина спогадах мимоволі проглядають і взаємини між автором та його сином. Спинятися на подробицях я тут не хочу.

16

Йдеться про американського політичного діяча та вченого Бенджаміна Франкліна.

Справедливість цієї моєї думки про твій юдаїзм згодом певною мірою підтвердила й уся твоя поведінка в останні роки, коли тобі здалося, нібито юдейськими питаннями я почав цікавитися більше. У тебе щоразу від самого початку викликало негативне ставлення все, за що я брався, а надто те, що мене цікавило, тож так само вийшло й цього разу. Хоч можна було б усе ж таки сподіватися, що цього разу ти зробиш невеличкий виняток. Адже йшлося не просто про юдаїзм, а про юдаїзм твій, а отже, і про можливість нових взаємин між нами. Не заперечую, якби ти був зацікавився цими речами, то вони вже через те викликали б у мене підозру. Ні, мені й на думку не спаде стверджувати, нібито щодо цього я бодай трохи кращий від тебе. Але переконатися в цьому нам так і не випало. Через мене юдаїзм зробився тобі огидним, юдейські письмена — нечитабельними, тебе від них «нудило». Це могло означати одне: ти наполягаєш на тому, що єдино правильний юдаїзм — лише той, який ти відкрив мені в дитинстві, іншого не буває. Але навряд усе ж таки, чи ти міг на цьому наполягати. У такому разі «нудота» (якщо не брати до уваги того, що стосувалася вона не юдаїзму, а насамперед моєї особи) могла означати тільки одне: ти мимоволі визнавав слабкість свого юдаїзму й мого юдейського виховання, не бажав, щоб тобі бодай якось про це нагадували, й відповідав на всі нагадування відвертою ненавистю. А втім, у своїй аж надто негативній оцінці мого нового юдаїзму ти припускався великого перебільшення; по-перше, цей юдаїзм носив-бо у собі твоє прокляття, а по-друге, вирішальним чинником у його розвитку було принципове ставлення до людей довкола, тобто в моєму випадку цей чинник був убивчий.

Більше ти мав рації у своєму несприйнятті того, що я пишу, й усього, що — про це ти не знав — було з цим пов’язано. Тут я справді виявив певну самостійність і відійшов від тебе, хоч це трохи й нагадує черв’яка, який, коли наступиш йому на задню частину, відірветься й передньою відповзе вбік. Якоюсь мірою я відчув себе в безпеці, дістав змогу перевести дух; несприйняття того, що я пишу, — а воно, звичайно, відразу в тобі й прокинулося, — цього разу, як виняток, було мені приємне. Щоправда, моє марнославство, моя шанолюбність страждали через твої слова, якими ти вітав кожну мою книжку і які стали для нас знаменитими: «Поклади її на нічний столик!» (ти ж бо майже завжди, коли приносили книжку, грав у карти); та загалом я був у таких випадках усе ж таки задоволений — не лише через те, що в мені наростало обурення й злість, не лише через те, що я радів із приводу ще одного підтвердження моєї думки про наші взаємини, — я був задоволений і цілком незалежно від усього цього, адже для мене слова ті звучали приблизно так: «Тепер ти вільний!» То була, звичайно, ілюзія, вільний я не був чи — в найкращому разі — ще не був. У тому, щ'o я писав, ішлося про тебе, там я тільки виливав свої жалі, яких не мав змоги вилити в тебе на грудях. То було прощання з тобою, яке я вмисне розтягував і, хоча спричинив його й ти, спрямовував у потрібне мені русло. Але яка мізерія то була! Загалом на згадку все це заслуговує тільки тому, що відбувалося в моєму житті, а то просто лишилося б непоміченим, а ще тому, що воно домінувало в моєму житті: в дитинстві — як передчуття, згодом — як сподівання, ще пізніше — нерідко як розпач, і саме воно — коли хочеш, знов-таки у твоєму образі — продиктувало кілька моїх незначних рішень.