Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— Добре, — сказав чоловік, — зараз я виїду з санками.

З усього видно було, що він робить цю послугу не з особливої люб’язності, а швидше з якогось дуже корисливого, боязкого, майже педантичного прагнення забрати К. від своєї хати.

Ворота відчинилися, і з них виїхали санки для легкого вантажу, зовсім пласкі, без жодного сидіння. В санки була впряжена худа конячина, а за ними йшов згорблений, кволий, кульгавий чоловік із виснаженим, почервонілим від застуди обличчям, яке здавалося зовсім маленьким через те, що голова була щільно закутана вовняною хусткою. Чоловік був вочевидь хворий і вийшов з дому тільки для того, щоб відвезти К. Так йому К. і сказав, але чоловік відмахнувся. К. лише довідався, що він — візник Ґерштекер і взяв ці незручні санки, бо вони саме стояли напоготові, а витягати інші було б надто довго.

— Сідайте, — сказав він і показав батогом на задок саней.

— Я сяду біля вас, — мовив К.

— Я йтиму поряд із саньми, — сказав Ґерштекер.

— Чому це? — спитав К.

— Я йтиму поряд із саньми, — знов сказав Ґерштекер і так закашлявся, що весь аж затіпався, і йому довелося впертись ногами в сніг, а руками — в край санок, щоб не впасти. К., нічого більше не кажучи, сів на санки, кашель помалу минувся, і вони поїхали.

Замок нагорі, до якого К. сьогодні ще й не сподівався дістатись, вже дивно потемнілий, знов почав віддалятися. І, наче даючи знак, що він тим часом прощається з K., там загув дзвін, радісно й натхненно, але й тужно, і серце від того дзвону на мить затремтіло, наче відчуло загрозу, що здійсниться те, до чого воно боязко прагнуло. Та великий дзвін скоро замовк, і на зміну йому задзеленчав тихіший, монотонний дзвоник, чи то ще згори, чи вже з села. І той дзвоник дужче пасував до їхньої повільної їзди і до забідженого, але невблаганного візника.

— Слухай! — гукнув раптом K., трохи посміливішавши, бо вони вже під’їздили до церкви, звідки було недалеко й до шинку. — Мені дуже дивно, що ти на свою відповідальність зважився відвезти мене, хіба тобі це дозволено?

Ґерштекер, ніби не почувши його запитання, спокійно йшов собі далі поряд із конячиною.

— Агов! — гукнув К. і, згрібши з саней жменю снігу, зліпив грудку і влучив нею просто у вухо Ґерштекерові.

Той зупинивсь і обернувся до нього; і коли К. побачив його так близько перед собою — санки тим часом просунулися ще на якийсь крок — побачив цю згорблену, неначе знівечену постать, це почервоніле, стомлене, худе обличчя з якимись неоднаковими щоками — одна пласка, а друга запала, — той насторожено розтулений рот, у якому стирчало всього лише кілька зубів, то знов спитав, уже не зі злістю, як перше, а з співчуття, чи Ґерштекера не покарають за те, що він його відвіз.

— Що ти хочеш? — спитав Ґерштекер, нічого не розуміючи, і, не чекаючи пояснення, вйокнув на конячину, і вони поїхали далі.

Розділ другий

Коли вони — К. впізнав поворот, який проходив, — майже дісталися до шинку, там уже було цілком темно. К. здивувався: невже він так довго сидів у селі? За його підрахунками, десь годин зо дві, не більше, і вийшов він із самого ранку, і їсти йому не хотілося, і недавно було ще зовсім видно, і раптом така темрява.

— Короткі дні, короткі дні! — сказав він сам до себе, зіскочив з саней і пішов до шинку.

На його велику радість, угорі на ґанку стояв господар і присвічував йому високо піднятим ліхтарем. Мимохідь згадавши про візника, К. зупинився й почув десь у темряві його кашель. Нічого, він ще побачиться з ним. І аж піднявшись на ґанок до господаря, що улесливо привітався з ним, К. помітив обабіч дверей двох чоловіків. Він узяв у господаря ліхтаря й посвітив на них: то були юнаки, яких він уже бачив у селі і які звалися Артуром та Єремією. Вони віддали йому честь. К. згадав військову службу — найщасливіші роки свого життя — і засміявся.

— Хто ви такі? — спитав він, оглядаючи їх обох.

— Ваші помічники, — відповіли вони.

— Так, помічники, — тихо підтвердив господар.

— Як? — спитав К. — Ви мої давні помічники? То це вам я звелів їхати за мною, це на вас я чекав?

— Так, — сказали вони.

— Добре, — мовив K., трохи помовчавши, — добре, що ви приїхали. Проте, — додав він ще за хвилю, — ви дуже спізнилися, надто ви недбалі.

— Дорога була далека, — сказав один із них.

— Далека, — погодився K., — але ж я зустрів вас, як ви йшли з замку.

— Так, — сказали вони обидва, нічого не пояснюючи.

— А де інструмент? — спитав K.

— У нас його немає, — відповіли вони.

— Інструмент, який я вам довірив, — сказав К.

— У нас його немає, — знову відповіли вони.

— Ну що ви за люди! — мовив К. — Та ви хоч трохи розумієтесь на землемірстві?

— Ні, — відповіли вони.

— Але ж якщо ви мої давні помічники, то повинні розумітись на ньому, — сказав К. і підштовхнув їх, щоб вони заходили до шинку.

Вони сіли втрьох біля столика, К. посередині, а помічники — праворуч і ліворуч від нього, і взяли по кухлю пива. В залі, крім них, лише біля одного столу сиділи селяни, як і вчора ввечері.

— Важко мені з вами, — сказав K., вже вкотре порівнюючи обличчя своїх помічників. — Як мені вас розрізняти? У вас тільки ім'я неоднакове, а самі ви схожі один на одного, як… — Він затнувся і мимоволі додав: — Схожі, як дві гадюки.

Вони усміхнулися.

— Звичайно нас легко розрізняють, — ніби виправдовуючись, сказали вони.

— Вірю, — мовив K., — сам був свідком, але я дивлюся своїми очима й не можу вас розрізнити. Тому трактуватиму вас як одну людину і називатиму обох Артуром, один-бо з вас так і зветься. Часом не ти? — спитав він котрогось з помічників.

— Ні, — відповів той, — мене звати Єремія.

— Байдуже, — сказав K., — я обох вас зватиму Артуром. Як пошлю кудись Артура — йдіть обидва, як дам Артурові роботу — також беріться до неї обидва. Хоч мені й дуже невигідно, що я не можу використати жодного з вас для якоїсь окремої роботи, але добре, що за кожне моє доручення ви відповідатимете спільно, обоє разом. Як ви поділите між собою роботу, мені байдуже, тільки ніяких відмовок кожного зокрема я не вислуховуватиму, ви для мене одна людина.

Вони подумали і сказали:

— Нам такі стосунки були б неприємні.

— Ще б пак, — мовив K., — звичайно, вам вони неприємні, але так воно й буде.

Уже давненько К. помітив, що один із селян крутиться навколо їхнього столу, тепер він нарешті зважився, підійшов до його помічника й хотів був шепнути щось йому на вухо.

— Пробачте, — сказав К. і, ляснувши рукою по столі, підвівся. — Це мої помічники, і в нас тепер нарада. Ніхто не має права нам заважати!

— Ох, даруйте, даруйте! — злякано мовив селянин і позадкував до своїх товаришів.

— Цього ви повинні дотримуватися в першу чергу, — сказав K., знов сідаючи. — Ви не маєте права ні з ким розмовляти без мого дозволу. Я тут чужинець, і якщо ви — мої давні помічники, то теж чужинці. Тому ми, троє чужинців, повинні триматися разом. Згода? Ось моя рука.

Вони аж надто радо простягли йому руки.

— Заберіть свої лапи, — сказав K., — але наказ мій лишається чинним. Тепер я йду спати і вам теж раджу зробити те саме. Сьогодні ми змарнували день, і завтра треба почати роботу дуже рано. Ви повинні дістати сани їхати в замок і о шостій ранку бути з ними перед шинком.