Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Тоді Пампушка скромним і лагідним голосом запропонувала черницям розділити з нею трапезу. Обидві негайно згодились і, не підводячи очей, пробурмотівши якусь подяку, почали швидко їсти. Корнюде теж не відмовився від угощення сусідки, і всі вони, разом з черницями, утворили щось подібне до столика, порозстелювавши на колінах газети.

Роти безперервно розтулялись і затулялись, шалено жували, уминали, поглинали. Луазо в своєму кутку трудився щосили і пошепки вмовляв дружину наслідувати йoгo приклад. Вона довго опиралася, але потім, відчувши спазму у шлунку, здалася. Тоді чоловік у витончених виразах спитав у «чарівної супутниці», чи не дозволить вона запропонувати маленький шматочок пані Луазо. Пампушка відповіла:

— Та звичайно, пане.

І, люб’язно посміхаючись, простягла

миску.

Коли відкупорили першу пляшку бордо, сталося маленьке замішання: був тільки один бокал. Його почали передавати одне одному, витираючи кожен раз. Тільки Корнюде, як галантний кавалер, доторкнувся губами до того місця, яке було ще вогким від губів сусідки.

Граф і графиня де Бревіль, так само як і подружжя Карре-Ламадон, оточені людьми, які так жадібно їли, задихаючись від пахощів їжі, відчували ті страшенні муки, які дістали назву Танталових. Раптом юна дружина фабриканта так важко зітхнула, що всі обернулись; вона зблідла, як сніг, що лежав на полях, очі її заплющились, голова схилилась, вона знепритомніла. Чоловік її страшенно перелякався і став благати всіх допомогти їй. Всі розгубились, але старша з черниць, підтримуючи голову хворої, піднесла до її губів бокал Пампушки і примусила проковтнути кілька крапель вина. Гарненька дама поворухнулась, розплющила очі, посміхнулась і завмираючим голосом промовила, що тепер їй зовсім добре. Але, щоб непритомність більш не повторилась, черниця присилувала її випити повний бокал бордо, додавши;

— Це не інакше, як від голоду.

Тоді Пампушка, червоніючи й ніяковіючи, пробелькотіла, звертаючись до чотирьох супутників, які все ще продовжували постили:

— Господи, так я ж просто не наважувалася запропонувати вам… Будь ласка прошу вас.

Вона замовкла, боячись, дочути образливу відмову.

Луазо взяв слово:

— Їй-Богу, в таких випадках всі люди — браття і мусять допомагати одне одному. Та ну-бо, пані, без церемоній, погджуйтесь, що там і говорити. Нам, можливо, й на ніч не вдасться знайти притулку. За такої їзди ми доберемося до Тота не раніше, ніж завтра опівдні.

Але всі вагались, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність за згоду.

Нарешті граф розв'язав питання. Він обернувся до зніяковілої товстухи і, прибравши позу вельможі, сказав:

— Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію, мадам.

Важкий був лише перший крок. Але коли Рубікон опинився позаду, всі покинули церемонії. Кошика спустошили в одну мить. В ньому, крім курчат, був ще паштет з гусячої печінки, паштет з жайворонків, шматок копченого язика, красанські груші, понлевекський сир, печиво й повна банка маринованих корнішонів і цибулі, бо Пампушка, як більшість жінок, дуже любила все гостре.

Не можна було їсти провізію цієї дівчини і не розмовляти з нею. Тим-то почалася бесіда, спочатку дещо стримана, але потім все більш невимушена, бо Пампушка поводилась напрочуд добре. Графиня де Бревіль і пані Карре-Ламадон, що мали певний світський такт, стали витончено люб’язними. Особливо графиня виявляла привітну поблажливість високопоставленої дами, яку не може скомпрометувати ніяке знайомство; вона була просто чарівна. Але дужа пані Луазо, наділена душею жандарма, лишалася неприступною; вона говорила мало, зате їла багато.

Розмова точилася, звичайно, про війну. Розповідали про жорстокість пруссаків, про хоробрість французів: ці люди, що рятувались від ворога втечею, віддавали належне мужності солдатів. Незабаром заговорили про особисті пригоди, і Пампушка з щирим хвилюванням, з тим запалом, який виявляють іноді такі дівчата, висловлюючи свої безпосередні пориви, розповіла, чому вона поїхала з Руана.

— Спочатку я думала, що зможу лишитися, — сказала вона. — У мене було повно запасів, і я вважала, що краще вже прогодувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Та коли я їх побачила, цих пруссаків, я вже не могла опанувати себе. Все в мені так і переверталося від злості, я проплакала цілий день від сорому. Ех* коли б я була мужчиною, я б їм показала! Я дивилась на них з віконця, на цих товстих кабанів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не повикидала їм на голову

всі меблі. Потім вони з'явилися до мене на постій, і я першому ж учепилася в горлянку. Задушити німця не важче, ніж будь-кого ішпого! І я б його порішила, якби тільки мене не відтягли за волосся. Після цього мені довелось ховатися. А тільки-но трапилася нагода, я виїхала — і ось я тут.

Усі її вихваляли. Вона виросла в очах своїх супутників, які не виявили такої відваги; Корнюде слухав її із схвальною й прихильною усмішкою апостола; так священик слухає побожну людину, що славить Бога, бо довгобороді демократи стали такими ж монополістами у справах патріотизму, як люди, що носять сутану, в питаннях релігії. Він, у свою чергу, заговорив повчальним тоном, з пафосом, якого він навчився з прокламацій, що їх щоденно розклеювали по стінах, і закінчив красномовною тирадою, беззастережно розбивши «негідника Баденге» 5 .

Але Пампушка відразу ж розгнівалась, бо була бонапар-тисткою. Вона почервоніла, як вишня, і, заїкаючись від обурення, сказала:

— Хотілося б мені побачити вас на його місці. Ох, і цікаво було б, нічого сказати! Адже ж це ви й такі, як ви, його зрадили. Якби Францією керували такі гультяї, як ви, тільки й лишалося б, що тікати геть!

Корнюде зберігав байдужість, посміхався презирливо й згорда, але почувалося, що зараз справа дійде до сварки; тут втрутився граф і насилу заспокоїв розгнівану дівчину, авторитетно заявивши, що всякі щирі переконання слід поважати. Водночас графиня і дружина фабриканта, що, як і всі люди привілейованого класу, підсвідомо ненавиділи Республіку і властиву всім жінкам інстинктивну пристрасть до мішурних і деспотичних урядів, відчули мимовільну симжатію до цієї повії, яка поводилася з такою гідністю і висловлювала почуття, такі схожі з їх власними.

Кошик спорожнів. Удесятьох його спустошили без великих зусиль і тільки пошкодували, що він не досить великий. Розмова точилася ще деякий час, хоча й стала менш жвавою після того, як покінчили з їжею.

Сутеніло; темрява поступово густішала; холод, завжди дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, незважаючи на її повноту. Тоді пані де Бревіль запропонувала їй свою грілку, в яку вже кілька разів зранку підкидала вугілля; та відразу ж прийняла пропозицію, бо ноги в неї зовсім замерзли. Пані Кappe-JI амадон і Луазо віддали свої грілки черницям.

Кучер засвітив ліхтарі. Вони осяяли яскравим світлом хмарку пари, що котшвалась над спітнілими крупами ко-ріннирж#оней, 4i jCHir обабіч шляху, пелена якого ніби розгорталась у-рухливих відблисках вогнів.

В середині карети вже, нічого не можна було розрізнити, але раптом Пампушка і Корнюде заворушились, і панові Луазо, який вдивлявся у темряву, здалося, що довгоборо-дий Корнюде рвучко відхилився, ніби одержавши беззвучного, але відчутного-таки стусана.

Попереду на дорозі помітили вогники. Це був Тот. їхали вже одинадцять годин, а якщо додати сюди дві години, витрачені на чотири зупинки та на те, щоб. погодувати коней вівсом і дати їм відпочити, виходило тринадцять. Диліжанс в’їхав у містечко і зупинився біля «Торговельного готелю».

Дверцята відчинилися. І раптом усі пасажири здригнулися, почувши добре знайомий звук: бряжчання шаблі, що волочилася по землі. І відразу ж різкий голос щось прокричав по-німецькому.

Незважаючи на те, що диліжанс стояв, ніхто не рушив з місця, наче всі боялись, що, як тільки вони вийдуть, їх одразу ж уб’ють. Тоді з’явився кучер з ліхтарем і раптом освітив до самої глибини карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами й витріщеними від здивування і жаху очима.

Поруч з кучером, яскраво освітлений, стояв німецький офіцер — високий молодий чоловік, надзвичайно тонкий, білявий, затягнутий у мундир, як панночка в корсет; плоский лаковий кашкет, одягнутий набакир, робив його схо-жим на розсильного з англійського готелю. Непомірно довгі прямі вуса, — що стоншувалися з обох боків і, закінчувалися одною-єдиною білявою волосиною, такою тонкою, що кінця її не було видно, — ніби давили на край його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.

Поделиться с друзьями: