Твори том 2

Пампушка сухо відповіла:

— Ні.

Та за столом коаліція почала слабнути. У Луазо вихопилося кілька необережних слів. Кожен із шкури пнувся, намагаючись вигадати нові приклади, і нічого не знаходив, як раптом графиня, може й, не навмисне, а просто з непевним бажанням віддати належне релігії, звернулася до старшої черниці з запитанням про великі приклади з життя святих. Адже багато святих творили діяння, які в наших очах були б злочинними, але церква легко прощає ці гріхи, якщо вони зроблені в ім’я Бога або на користь ближньому. Це був могутній аргумент, графиня скористалася ним. Тоді, чи внаслідок мовчазної угоди, завуальованої догідливості, до якої призвичаївся кожен, хто носить духовний одяг, чи то внаслідок щасливого недоумства, стара черниця чудово підтримала змову. її вважали соромливою, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою. її не бентежили казуїстичні вагання; доктрина її була подібна до залізного посоху, віра — непохитна, а совість не знала сумнівів. Вона вважала жертвоприношення Авраама цілком природним, бо сама, не гаючись, забила б батька й матір, якби почула наказ із неба; ніяка провина, на її думку, не може прогнівити Бога, якщо наміри, що керували людиною, похвальні. Графиня, яка хотіла здобути якнайбільше користі з духовного авторитету своєї несподіваної спільниці, викликала її на довге повчальне тлумачення моральної аксіоми: «Мета виправдує засоби».

Вона ставила їй запитання:

— Отже, сестро, ви вважаєте, що Бог допускає всі шляхи й прощає провину, якщо намір чистий?

— Та як же можна сумніватися в цьому, пані? Дуже часто вчинок, сам по собі гідний осуду, стає похвальним завдяки наміру, який його надихає.

І вони продовжували в тому ж дусі, обговорюючи волю Бога, передбачаючи його рішення, приписуючи йому втручання в справи, які, певно, зовсім його не обходили.

Про все це говорилося замасковано, обережно, пристойно. Та кожне слово святої діви в чернечому чепці пробивало бреш в обуреному опорі куртизанки. Потім розмова зайшла про інше, і жінка з чотками заговорила про монастирі свого ордену, про свою ігуменю, про саму себе та про свою милу сусідку, найулюбленішу сестру общини святого Никифора. їх викликали в Гавр, щоб ходити в госпіталі за сотнями солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, докладно змальовувала хворобу. І в той час, як через примху цього пруссака їх затримують у дорозі, скільки помре французів, яких вони, може, і врятували б! Доглядати військових було її фахом: вона побувала в Криму, в Італії, в Австрії; розповідаючи про свої походи, вона раптом виявила себе однією з тих хвацьких і войовничих черниць, які ніби для того ft створені, щоб іти слщом за військом, підбирати поранених в розпалі бою і краще за всякого начальника єдиним словом угамовувати непокірливих вояків; це була справжня сестриця милосердя, і її спотворене, подзьобане незліченним ряботинням обличчя було ніби символом тих руйнувань, що їх чинить війна.

Після неї ніхто не промовив і слова — таким беззаперечним здавався справлений нею ефект.

Одразу ж після вечері усі поспішили розійтися по кімнатах і вийшли лише другого ранку, досить пізно.

Сніданок минув спокійно. Чекали, щоб насіння, посіяне напередодні, проросло й дало плоди.

Посеред дня графиня запропонувала зробити прогулянку; тоді граф, як було умовлено зазделегідь, узяв Пампушку під руку й пішов з нею, трохи відставши від інших.

Він розмовляв з нею фамільярним, трохи зневажливим тоном, яким поважні чоловіки говорять з цими жінками, називаючи її «моя люба дитино», весь час нагадуючи їй про свій соціальний стан, свою незаперечну гідність. Він одразу ж приступив до суті справи:

— Отже, ви хочете тримати нас тут і наражати, як і себе, на небезпеку всіляких насильств, неминучих у випадку поразки прусської армії, тільки б не виявити ту поблажливість, яку ви виявляли стільки разів за своє життя?

Пампушка нічого не відповіла.

Він впливав на неї ласкою, доводами, люб’язністю. Він зумів, лишаючись «паном графом», бути водночас галантним, чарівним, розсипатися компліментами. Він вихваляв послугу, яку вона могла б зробити їм, говорив про їхню вдячність, а потім раптом весело звернувся до неї на «ти».

— І знаєш, люба, він матиме право вихвалятися, що поласував такою гарненькою дівчиною, яких небагато знайдеться у нього на батьківщині.

Пампушка нічого не відповіла й наздогнала товариство.

Повернувшись додому, вона зразу ж піднялась до себе в кімнату, й більше не виходила. Тривога досягла крайніх розмірів. Що вона робитиме? Якщо вона упиратиметься — біда!

Настала година обіду; її даремно чекали. Нарешті, з’явився пан Фоланві й оголосив, що мадемуазель Руссе почуває себе хворою і можна сідати до столу без неї. Усі насторожились. Граф підійшов до трактирника й пошепки запитав:

— Все в порядку?

— Так.

Щоб не порушувати пристойності, він нічого не сказав своїм супутникам, а тільки злегка кивнув їм головою. Відразу ж усі полегшено зітхнули, і обличчя в усіх повеселішали. Луазо закричав:

— Тра-ля-ля-ля-ля! Плачу за шампанське, якщо воно є в цьому закладі!

І у пані Луазо тьохнуло серце, коли хазяїн повернувся з чотирма пляшками в руках. Усі раптом зробилися компанійськими й галасливими; бурхлива радість сповнила серця. Граф, здавалося, вперше помітив, що пані Карре-Ламадон просто чарівна; фабрикант почав упадати коло графині. Розмова зробилася жвавою, веселою, заблищала дотепністю.

Раптом Луазо з переляканим обличчям, піднявши руки, залементував:

— Тихше!

Усі замовкли, здивовані, навіть перелякані. Тоді він прислухався, жестом обох рук закликав до мовчання, подивився на стелю, знову прислухався й промовив своїм звичайним голосом:

— Заспокойтеся, все гаразд.

Ніхто не наважився показати, що зрозумів, про що йдеться, але усмішка промайнула на всіх обличчях.

За чверть години він повторив ту саму витівку і за весь вечір повторював її кілька разів; він удавав, ніби звертається до когось на верхньому поверсі, і давав йому двозначні поради, які черпав із запасів своєї комівояжерської дотепності. Часом він прикидався сумним і зітхав: «Бідолашна дівчина!», або люто цідив крізь зуби: «Ах, підлий пруссак!» Кілька разів, коли, здавалося, ніхто вже не думав про це, він починав вигукувати тремтячим голосом: «Годі! Годі!» —і додавав, ніби про себе:

— Тільки б нам її знову побачити, тільки б цей негідник не заморив її.

Хоч жарти ці й були найгіршого тону, проте вони звеселяли компанію і нікого не шокували, бо й обурення, як і все інше, пов’язане з середовищем, що оточує його; атмосфера ж, що поступово утворилася в заїзді, була просякнута фривольними думками.

Під час десерту жінки самі почали робити стримані грайливі натяки. Очі у всіх блищали; випили багато. Граф, який зберігав величний вигляд навіть у тих випадках, коли дозволяв собі вільності, порівняв їхнє становище із закінченням зимівлі на полюсі й радістю людей, які після корабельної аварії бачать, нарешті, що їм відкривається шлях на південь; слова його мали великий успіх.

Луазо, розійшовшись, підвівся з келихом шампанського в руці.

— П’ю за наше визволення!

Усі підвелися й підтримали його тост. Навіть черниці, спокушені дамами, згодились пригубити пінистого вина, якого вони ще ніколи не куштували. Вони сказали, що це вино схоже на шипучий лимонад, тільки значно, смачніше.

Луазо підбив підсумки:

— Який жаль, що нема фортепіано, а то можна було б станцювати кадриль!

Корнюде не сказав і слова, не зробив жодного руху; він, здавалося, поринув у похмурі думки й зрідка люто смикав свою довгу бороду, ніби хотів зробити її ще довшою. Нарешті, майже опівночі, коли почали розходитися, Луазо, який насилу тримався на нотах, раптом ляснув його по животу й сказав похитуючись:

— Що це ви невеселі сьогодні? Що це ви все мовчите, громадянине?

Корнюде поривчасто підвів голову й, окинувши всіх палаючим і грізним поглядом, відповів:

— Знаєте, що всі ви вчинили підлоту!

Він підвівся, дійшов до дверей, ще раз повторив:

— Так, підлоту! — і зник.

Спочатку всім стало ніяково. Спантеличений Луазо стояв роззявивши рота; потім до нього повернулася самовпевненість, і він раптом зареготав і сказав:

— Молодість, друже, молодість!

Та оскільки ніхто не розумів, у чім справа, він розповів про «таємниці коридора». Тоді знову розлігся нестримний регіт. Жінки веселились, немов шалені» Граф і пан Карре-Ламадон сміялися до сліз. Вони не йняли віри.

— Як? Ви певні? Він хотів…

— Та кажу ж я вам, що сам бачив.

— І вона відмовила?..

— Бо пруссак був у сусідній кімнаті.

— Не може бути!

— Присягаюсь!

Граф задихався від сміху. Фабрикант обома руками тримався за живіт. Луазо продовжував: