Твори у п'яти томах. Том 2

Заходимось, моя порадо.

1

Не видно нікого в Ієрусалимі.

Врата на запорі, неначе чума

В Давидовім граді, господом хранимім,

Засіла на стогнах [47] . Ні, чуми нема;

А гірша лихая та люта година

Покрила Ізраїль: царева война!

Цареві князі, і всі сили,

І отроки, і весь народ,

Замкнувши в городі ківот [48] ,

У поле вийшли, худосилі,

У полі бились, сиротили

47

Стогна (церк. — слов.) — майдан, широка міська вулиця.

48

Ківот (церк. — слов.) — скринька для ікон; тут — кедрова скринька, в якій переховували релігійні цінності, святощі.

Маленьких діточок своїх.

А в городі младії вдови

В своїх світлицях, чорноброві,

Запершись, плачуть, на малих

Дітей взираючи. Пророка,

Свого неситого царя,

Кленуть Давида сподаря [49] .

А він собі, узявшись в боки,

По кровлі кедрових палат

В червленій ризі похожає.

Та мов котюга позирає

На сало, на зелений сад

Сусіди Гурія. А в саді,

В своїм веселім вертограді,

Вірсавія [50] купалася,

49

Давид — цар Ізраїлю з 1055-го по 1015 р. до н. е., Єрусалим зробив столицею Ізраїльського царства. Внаслідок переможних війн з сірійцями, філістимлянами, маовитянами тощо його держава значно зміцніла. Давидові приписують поетичний дар, що виявився у складанні релігійних пісень, так званих псалмів.

Сподар — господар.

50

Гурій (Урія Хетсянин)—ізраїльський полководець, жінка якого сподобалася цареві Давиду. Щоб усунути Гурія, Давид в одному з боїв послав його на вірну смерть.

Вертоград (церк. — слов.) — сад.

Вірсавія — дружина Гурія (Урія), а потім Давида, від якого вона народила Соломона, що після Давида став царем Ізраїлю.

Мов у раї Єва,

Подружіє Гурієво,

Рабиня царева.

Купалася собі з богом,

Лоно біле мила

І царя свого святого

У дурні пошила.

Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,

Дрімає, сумує Ієрусалим.

В кедрових палатах, мов несамовитий,

Давид похожає і, о цар неситий,

Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!

Я цар над божіїм народом!

І сам я бог в моїй землі!

Я все!..» А трохи згодом

Раби вечерю принесли

І кінву доброго сикеру… [51]

І цар сказав, щоб на вечерю

Раби — рабиню привели,

Таки Вірсавію. Нівроку

До божого царя-пророка

Сама Вірсавія прийшла,

І повечеряла, й сикеру

З пророком випила, й пішла

Спочити трохи по вечері

З своїм царем. І Гурій спав.

Йому, сердешному, й не снилось,

Що дома нищечком робилось,

Що з дому цар його украв

Не золото, не серебро,

А луччеє його добро,

51

Сикер — хмільний напій.

Кінва — дерев’яна кварта.

Його Вірсавію — украв.

А щоб не знав він тії шкоди,

То цар убив його, та й годі.

А потім цар перед народом

Заплакав трохи, одурив

Псалмом старого Анафана… [52]

І знов веселий, знову п'яний,

Коло рабині заходивсь.

II

Давид, святий пророк і цар,

Не дуже був благочестивий.

Була дочка в його Фамар

І син Амон. І се не диво.

Бувають діти і в святих,

Та не такі, як у простих,

52

Анафан — біблійний пророк часів Давида; картав царя за вбивство Урія. На знак каяття Давид нібито склав псалом.

А ось які. Амон щасливий,

Вродливий первенець його!

Лежить, нездужає чогось.

Давид стенає та ридає,

Багряну ризу роздирає

І сипле попіл на главу.

«Без тебе я не поживу

І дня єдиного, мій сину,

Моя найкращая дитино!

Без тебе сонця не узрю,

Без тебе я умру! умру!»

І йде, ридаючи, до сина.

Аж тюпає, немов біжить.

А той, бугай собі здоровий,

У храмині своїй кедровій

Лежить, аж стогне, та лежить,

Кепкує з дурня. Аж голосить,

Аж плаче, бідний, батька просить,

Щоб та Фамар сестра прийшла.

«Драгий мій отче і мій царю!

Вели сестрі моїй Фамарі,

Щоб коржика мені спекла

Та щоб сама і принесла,

То я, вкусив його, возстану

З одра недуги». Вранці-рано

Фамар спекла і принесла

Опріснок [53] братові. За руку

Амон бере її, веде

У темну храмину, кладе

Сестру на ліжко. Ламле руки,

53

Опріснок — прісний, неквашений хліб; корж.

Сестра ридає. І, рвучись,

Кричить до брата: «Схаменись,

Амоне, брате мій лукавий!

Єдиний брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу,

І гріх, і стид? Тебе самого

І бог, і люде прокленуть!..»

Не помогло-таки нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи на світі.

Дивітесь, людські діти.

III

І поживе Давид на світі

Не малі літа,

Одрях старий, і покривали

Многими ризами його,

А все-таки не нагрівали

Котюгу блудного свого.

От отроки й домірковались

(Натуру вовчу добре знали),

То, щоб нагріть його, взяли,

Царевен паче красотою,

Дівчат старому навели.

Да гріють кров'ю молодою

Свого царя. І розійшлись,

Замкнувши двері за собою.

Облизавсь старий котюга.

І розпустив слини,

І пазури простягає

До Самантянини [54] ,

Бо була, собі на лихо,

54

Самантянииа — Авісага Сунамітянка, із племені сунамітян, стародавнього народу, що жив, як і євреї, у Палестині.

Найкраща меж ними,

Меж дівчатами; мов крин той

Сельний [55] при долині —

Меж цвітами. Отож вона

І гріла собою

Царя свого, а дівчата

Грались меж собою

Голісінькі. Як там вона

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся

І… і не познаю [56] .

IV

По двору тихо похожає

Старий веселий Рогволод.

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

55

Крин сельний — польова лілея.

56

Ю (церк. — слов.) — її.

У князя свято: виглядає

Із Литви князя-жениха

За рушниками до Рогніди.

Перед богами Лель і Ладо [57]

Огонь Рогніда розвела;

Драгим єлеєм полила

І сипала в огнище ладан.

Мов ті валькірії [58] , круг неї

Танцюють, граються дівчата

І приспівують:

«Гой, гоя, гоя!

Новії покої

Нумо лиш квітчати.

Гостей сподіватись».

57

Рогволод — полоцький князь.

Рогніда — дочка Рогволода, була посватана за київського князя Ярополка, а Володимир, тоді ще новгородський князь, напав на Полоцьк, убив Рогволода і сам одружився з Рогнідою.

Лель і Ладо. — Ладо, за старослов’янською міфологією, — богиня весни й кохання. Лель — її син.

58

Валькірії — богині війни у германців.