Твори у п'яти томах. Том 2

За Полоцьком, неначе хмара,

Чорніє курява. Біжать

І отроки, й старі бояра

Із Литви князя зустрічать.

Сама Рогніда з Рогволодом

Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Литви йде князь сподіваний,

Ще незнаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами.

Прийшли, і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Потя народ, княжну поя [59] ,

Отиде в волості своя,

Отиде з шумом. І растлі ю,

Тую Рогніду молодую,

І прожене ю, і княжна

Блукає по світу одна,

Нічого з ворогом не вдіє.

Так отакії-то святії

Оті царі.

V

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

Морока з ними, щоб ви знали,

Мов дурень, ходиш кругом їх,

Не знаєш, на яку й ступити.

59

Потя (церк. — слов.) — порізав, побив.

Поя (церк. — слов.) — узяв (в цьому контексті—в наложниці).

Так що ж мені тепер робити

З цими поганцями? Скажи,

Найкраща сестро Аполлона,

Навчи, голубко, поможи

Полазить трохи коло трона;

Намистечко, як зароблю,

Тобі к великодню куплю.

Пострижемося ж у лакеї

Та ревносно в новій лівреї

Заходимось царів любить.

Шкода і оливо тупить.

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?

Ходімо в селища, там люде,

А там, де люде, добре буде,

Там будем жить, людей любить,

Святого господа хвалить.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Добро, у кого є господа…»

Добро, у кого є господа,

А в тій господі є сестра

Чи мати добрая. Добра,

Добра такого таки зроду

У мене, правда, не було,

А так собі якось жилось.

І довелось колись мені

В чужій далекій стороні

Заплакать, що немає роду,

Нема пристанища, господи!

.

Ми довго в морі пропадали,

Прийшли в Дар’ю на якор стали;

З Ватаги [60] письма принесли,

І всі тихенько зачитали.

А ми з колегою лягли

Та щось такеє розмовляли.

Я думав, де б того добра,

Письмо чи матір, взять на світі?

«А в тебе єсть?» — «Жона, і діти,

І дом, і мати, і сестра!

А письма нема…»

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

60

Прийшли в Дар’ю… — тобто в Сир-Дар’ю, річку, що впадає в Аральське море.

Ватага — рибальський зимівник. Після завершення навігації 1848 р. у подібному зимівнику розташувалася експедиція для дослідження Аральського моря, в якій брав участь Т. Шевченко.

ТИТАРІВНА [61]

Давно се діялось колись,

Ще як борці у нас ходили

По селах та дівчат дурили,

З громади кпили, хлопців били

Та верховодили в селі,—

Як ті гусари на постої.

Ще за Гетьманщини святої,

Давно се діялось колись.

______________

У неділю на селі,

У оранді [62] на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

61

Титарівна — дочка титаря, церковного старости. Титарем називали також того, хто побудував церкву.

62

Оранда — корчма, шинок.

Кругом аж курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки… «Уже й кінець!

А нуте іншу!» — «Та й це добра!»

І знову ліри заревли,

І знов дівчата, мов сороки,

А парубки, узявшись в боки,

Навприсідки пішли.

Найкращий парубок Микита

Стоїть на лаві в сірій свиті.

Найкращий хлопець, та байстрюк,

Байстрюк собі та ще й убогий,

Так і нікому не до його,

Стоїть собі, як той.

Плечима стелю підпирає,

Та дивиться, і замирає,

На титарівну… А та в квітах,

Мов намальована, стоїть

Сама собі і на Микиту

Неначе глянула!.. Горить!

Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає

І за того остатнього

Музику наймає.

І нерівню титарівну

У танець вітає!!

«Одчепися, пройдисвіте! —

І зареготалась

Титарівна, — хіба тобі

Наймичок не стало!»

Насміялась титарівна

З бідного Микити.

Насміялася при людях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, титарівно!

Заплачеш, небого,

За ті сміхи!..

Де ж Микита?

В далеку дорогу

Пішов собі… З того часу

Не чуть його стало…

З того часу титарівні

Щось такеє сталось!

Додому плачучи прийшла,

І спати плачучи лягла,

І не вечеряла!.. не спала,

Яка лягла, така і встала,

Мов одуріла! Що робить?

Сама не знає! А Микита,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очима все стоїть!

Мара, та й годі! Титарівно!

В недобрий час з того нерівні

Ти насміялась… Стало жаль

Тобі його… Нудьга, печаль

І сором душу оступила,

І ти заплакала! Чого?

Того, що тяжко полюбила

Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває!

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде… Отак тепер

Не знає, де дітись,

Титарівна… Хоч у воду,

Аби до Микити…

.

Стережітесь, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!

Як та билина засихала,

А батько, мати турбувались,

На прощу в Київ повезли.

Святими травами поїли

І все-таки не помогли!

Втоптала стежку на могилу,

Все виглядать його ходила.

І стежка стала заростать,

Бо вже не здужає і встать.

Так от що сміхи наробили!