Твори у п'яти томах. Том 2

Про тую Марину,

Як вона у пана злого

І за що страждала?

Та нищечком, щоб не чули

Або не дознались.

А то скажуть, що на шляху

Чинимо розбої,

Та ще дальше запровторять.

Пропадем обоє…

.

.

Недавно це було.

Через село весілля йшло,

А пан з костьолу їхав,

Чи управитель, а не пан.

За вихилясами придан,

За зиком та за сміхом

Ніхто й не бачив, як проїхав

Той управитель, лях ледачий.

А він так добре бачив,

А надто молодую!..

За що пак милує господь

Лихую твар такую,

Як цей правитель?.. Другий год,

Як він з німецькими плугами

Забрався голий в цей куток.

А що тих бідних покриток

Пустив по світу з байстрюками!

Отже й нічого! А жонатий

І має двоє діточок,

Як ангеляточок.

Дивітесь, вийшла погуляти,

Мов краля, пані молодая

З двома маленькими дітьми.

Із коча [69] пан мій вилізає

69

Із коча — з карети, з фаетона.

І посила за молодим.

А потім діточок вітає

І жінку, кралю молодую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, розмовляючи, пішли

Собі в покої… Незабаром

І молодого привели

(З весілля та в гусари).

Назавтра в город одвезли

Та й заголили в москалі!

Отак по нашому звичаю

Не думавши кончають!

А молода? Мабуть, без пари

Судилось господом зносить

Красу і молодость… Мов чари,

Розсипалось та розлилось,

І знову в люди довелось

Проситись в найми? Ні, не знову:

Вона вже панна покойова,

Уже Марисею зовуть,

А не Мариною! Найпаче

Сердешній плакать не дають,

Вона ж сховається та й плаче.

Дурна! їй шкода мужика

Та жаль святого сіряка.

А глянь лиш гарно кругом себе,—

І раю кращого не треба!

Чого ти хочеш, забажай,

Всього дадуть, та ще й багато!

«Не треба, — кажеш, — дайте хату!»

Цього вже лучче й не благай,

Бо це… сама здорова знаєш…

Дивися, огирем яким

Сам пан круг тебе похожає,

Уже чи добрим, чи лихим,

А будеш панською ріднею,

Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати

У пана просити.

Звелів не пускати,

А як прийде, бити —

Що тут їй робити?

Пішла, ридаючи, в село.

Одним одно дитя було,

Та й те пропало…

.

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій боже милий,

Даруй словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого господа любить

І брата миловать…

Насилу

Прийшла додому, подивилась:

Цвіти за образом святим,

І на вікні стоять цвіти,

На стінах фарбами хрести,

Неначе добрая картина,

Понамальовані… Марина!

І все Марина, все сама!

Тілько Мариночки нема.

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть, та й пішла

Аж до палат, під тином сіла,

І ніч цілісіньку сиділа,

Та плакала. Уже з села

Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло.

Уже й зайшло, смеркати стало —

Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином; проганяли,

Уже й собаками цькували —

Не йде, та й годі…

А Марина в сукні білій,

Неначе білиця [70] ,

Богу молиться та плаче,

Замкнута в світлиці.

Опріч пана, у світлицю

Ніхто не вступає.

Сам і їсти їй приносить,

І просить, благає,

Щоб на його подивилась.

Щоб утерла очі…

І дивитися не хоче,

І їсти не хоче.

Мордується лях поганий,

70

Білиця — жінка, що готується стати черницею.

Не зна, що й почати.

А Марина в’яне, сохне

У білих палатах.

Уже й літо минулося,

Зима вже надворі,

А Марина сидить собі,

Уже й не говорить,

І не плаче… отак її

Доконав, небогу,

Той правитель… а все-таки

Не вдіє нічого,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вродилась.

Раз увечері зимою

Марина дивилась

На ліс чорний, а з-за лісу

Червоний діжою

Місяць сходив… «І я колись

Була молодою…» —

Прошептала, задумалась.

Потім заспівала:

«Хата на помості,

Наїхали гості,

Розплітали коси

Та стрічки знімали,

А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

Гуси, гуси білі

В ірій полетіли,

А сірі на море!..»

Завили пси надворі,

Зареготалися псарі,

А пан червоний, аж горить,

Іде в світлицю до Марини,

Як Кирик [71] п’яний…

Ніби в хаті,

71

Кирик — «Про п’яного Кирика не можу вже нічого сказати: якась локальна приказка, — писав І. Франко. — Певно, був якийсь відомий п’яниця Кирик у якімсь селі, де був Шевченко». А можливо, це образ народної казки.

На холоді сердешна мати

Під тином, знай собі, сидить.

Стара неначе одуріла.

Мороз лютує, аж скрипить,

Луна червона побіліла,

І сторож боязно кричить,

Щоб злого пана не збудить.

Аж глядь, палати зайнялися.

Пожар! пожар! І де взялися

Ті люде в бога? Мов з землі

Родилися і тут росли;

Неначе хвилі, напливали

Та на пожар той дивувались.

Та й диво там-таки було!

Марина гола наголо

Перед будинком танцювала