Твори в 4-х томах. Том 4

— Твій тато був тоді молодший за будь-кого.

— Тільки не за мене, — гордо промовив Том-молодший. — Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.

— Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе, — сказав Ендрю.

— А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою, —мовив Девід. — Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.

— Містер Джойс — велика людина, — сказав Том-молодший. — Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.

— Це по-твоєму так, — сказав Ендрю. — А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.

— Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?

— Таки дуже, — сказав Роджер. — Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.

— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux, —сказав Томас Хадсон хлопцям.

— А що таке poireaux?

— Цибуля-порей.

— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, — пояснив Том-молодший. — Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.

— А що таке шостий… як там його? — запитав Ендрю.

— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, — дорікнув йому Девід.

— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.

— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.

— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, — попрохав Ендрю.

— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, — сказав Девід.

— Неправда, цікавить, — заперечив Ендрю. — Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.

— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.

— Триста шістдесят сім.

— Про це тобі не рано знати.

— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.

— Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.

— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!

— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих, — спинив його Томас Хадсон.

— Пробач, тату, — сказав хлопчина. — Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.

Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.

— То не біда — виростеш, — сказав йому Томас Хадсон. — Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.

— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.

— Я чув, — сказав Томас Хадсон. — Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.

— Не так уже й багато, тату, — озвався Девід.

— Твоя правда, — погодився Томас Хадсон. — Не дуже багато.

— При мамі Ендрю ніколи не лається, — сказав Девід.

— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?

— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому, — сказав Том-молодший, — почитайте книжки містера Джойса.

— З мене досить і того, що я вмію, — відказав Девід. — Принаймні поки що.

— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.

— Недарма ж він потім створив цілком нову мову, — зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.

— Не розумію я його нової мови, — сказав Том-молодший. — Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».

— То книжка не для малих хлопців, — заперечив Томас Хадсон. — Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.

— А я прочитав усю до кінця, — сказав Том-молодший. — І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.

— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.

— Містер Джойс завжди розпитував про нього.

— Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі, — сказав Том-молодший. — Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.

— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку, — сказав Томас Хадсон. — Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?

— Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.

— Монолог, — підказав Девід.

— Ти теж читав?

— Авжеж, — відповів Девід. — Томмі читав мені.

— І пояснював?

— Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.

— А де ти взяв ту книжку, Томмі?

— Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.

— Що-що?

— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.