Твори в 4-х томах. Том 4

— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.

— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — А ти в дитинстві не боявся?

— Та начебто ні.

— А я боявся, — сказав Томас Хадсон. — Чи є тут якийсь зв'язок?

— Не знаю, — відповів Роджер. — Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.

— Я не знав, що в тебе є брат. Де він? — Помер, — сказав Роджер.

— Пробач.

— Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.

— Він був старший за тебе?

— На рік молодший.

— А від чого помер?

— Ми перекинулися в човні.

— Скільки тобі було років?

— Майже дванадцять.

— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.

— Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя, — сказав Роджер. — А ти справді не знав про це?

— Ніколи й не чув.

— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.

— Бідолашний Роджер.

— Не в тім річ, — сказав Роджер. — Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.

— Де це було?

— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?

— Як звали твого брата?

— Дев.

— Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?

— Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.

— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.

— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти, — сказав Роджер. — Було надто глибоко, і вода справді крижана.

— Девід Девіс, — промовив Томас Хадсон.

— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.

— Родже, але ж ти все це вже здолав.

— Ні, — сказав Роджер. — Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.

— Тобі нема чого соромитись.

— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.

— Гаразд.

— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.

— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.

— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.

— Оце найкраще, що я досі чув від тебе, — сказав Томас Хадсон.

— А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?

— Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?

— Бо не міг далі обдурювати себе. Так саме, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.

— Що ж ти думаєш робити?

— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.

— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.

— А я тобі не заважатиму?

— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.

— Ні, говори. Мені це потрібне.

— Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.

— A тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?

— Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.

— Ні. Не скрізь, — заперечив Роджер. — Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.

— Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.

— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?

— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна…

— А закінчити як?

— Після човна вдайся до вигадки.

— Е, чорт, — сказав Роджер. — Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».

— Ні, — сказав Томас Хадсон. — Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата…

— Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.

— І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.

— Не люблю кінця, — сказав Роджер.

— А хто з нас його любить? — відказав Томас Хадсон. — Хоч усьому є кінець.

— Може, годі вже балачок, — мовив Роджер. — Я б спробував подумати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука — добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і моє малювання давало мені втіху.

— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Може, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.

— До того ж, як я гадаю, художники — кращі люди, — сказав Роджер. — Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.

— Такого дурного спрощення я ще зроду не чув.