Твори в п'яти томах. Том 1

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

8 іюля 1844,С.“Петербург

* * *

У неділю не гуляла,

Та на шовки заробляла,

Та хустину вишивала,

Вишиваючи, співала:

«Хустиночко мережана,

Вишиваная,

Вигаптую, подарую,

А він мене поцілує.

Хустино моя

Мальованая.

Здивуються вранці люди,

Що в сироти хустка буде

Мережаная,

Мальованая.

А я косу розплітаю,

З дружиною похожаю.

Доленько моя,

Матінко моя».

Отак вона вишивала,

У віконце поглядала,

Чи не ревуть круторогі,

Чи не йде чумак з дороги.

Іде чумак з-за Лиману

З чужим добром, безталанний,

Чужі воли поганяє,

Поганяючи, співає:

«Доле моя, доле,

Чом ти не такая,

Як інша чужая?

Чи я п’ю, гуляю,

Чи сили не маю?

Чи до тебе доріженьки

У степу не знаю?

Чи до тебе свої дари

Я не посилаю?

Є у мене дари —

Очі мої карі.

Молодую мою силу

Багаті купили;

Може, й дівчину без мене

З іншим заручили...

Навчи ж мене, моя доле,

Гуляти навчи».

Та й заплакав сіромаха,

Степом ідучи.

Ой застогнав сивий пугач

В степу на могилі,

Зажурились чумаченьки, ,

Тяжко зажурились.

«Благослови, отамане,

Коло села стати,

Та понесем товариша

В село причащати».

Сповідали, причащали

Й ворожки питали,—

Не помогло... з незціленним

В дорогу рушали.

Чи то праця задавила

Молодую силу,

Чи то нудьга невсипуща

Його з ніг звалила.

Чи то люди поробили

Йому, молодому,

Що привезли його з Дону

На возі додому.

Благав бога, щоб дівчину...

Хоч село побачить.

Не доблагав... Поховали,

Ніхто й не заплаче!

Поставили громадою

Хрест над сиротою

Й розійшлися... Як билина,

Як лист за водою,

Пішов козак з сього світа —

Все забрав з собою.

А де ж тая мальована,

Шитая хустина?

А де ж тая веселая

Дівчина-дитина ?!

На новому хресті хустку

Вітер розвіває,

А дівчина у черниці

Косу розплітає.

18 октября 1844, С-Петербург

* * *

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити,, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите — а люд навісний

Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

13 ноября 1844, СПБ

* * *

Заворожи мені, волхве

Друже сивоусий!

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

Боюся ще погорілу

Пустку руйиовати,

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою-

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить