Твори в п'яти томах. Том V

— На яйцемети, кажу. Хіба це так погано?

— А що ж тут доброго? — розсердився Данило Якович. — Це ж не машина, а курка, розумієш? Ось вона знесе ще кілька яєць — і край. Адже вона виснажиться. Тобі це не ясно?

Олд-Бой підніс палець.

— По-перше, я вважаю, що тут немає нічого страшного. Але справа набагато складніша.

— Ну, ну, кажи!

— Це вже по-друге. Ми ж не тільки опроміненням підвищили несучість курки. Ми активізували весь її організм. Отже, вона більш їстиме, більше питиме. Розумієте, Даниле Яковичу?

— От я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде, запевняю вас. Як машина, курка потребуватиме більше палива, тобто, їжі. І все. Це звичайний розрахунок. А господарству корисніше. Навіть коли ми припустимо, що курка житиме не так довго, як звичайно — але це тільки припущення, поки що нічим не обгрунтоване! — то й тоді це не страшно. За свій короткий вік вона дасть вам більше користі. Але все це ми ще перевіримо. Так, Ганночко?

Ганна, збираючи яйця, подарувала Петрові чарівну усмішку.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципово нове, таке, що грунтовно відрізнялося від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив зачекати, тим більше, що саме так радив йому шановний Іван Петрович Антохін. А той напевно мав рацію.

А Олд-Бой, щось порадивши Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже четвертий день він майже не виходив з неї. Петро Микитович напружено робив якісь розрахунки. На всі запитання відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І тільки одного разу ввечері, коли всі прийшли до радгоспівського клубу подивитися цікаву телепередачу з міста, Олд-Бой, неуважно дивлячись на екран телевізора і думаючи, очевидно, про щось інше, тихо сказав Сашкові:

— Взагалі це, звісно, виходить непогано… Але я прагну іншого, май дір френд, мій любий друже.

— А чого ж ти прагнеш? — так само тихо спитав Сашко.

— Е, не можу я поки що розповідати! Але вже як зроблю, тоді побачиш!

Він змовк, а Сашко навіть розсердився.

— І навіщо такі таємниці, Олд-Бой? Чи не краще сказати, над чим ти весь час працюєш? Хочеш, щоб кури ще швидше неслися? Так Ганна, не кажучи вже про директора, і цим задоволена.

— Недотепно, — огризнувся Петро. — Що у вас усіх за звичка — говорити дурниці? Задоволена Ганна чи директор — це ще не все. Ех, ти! Хочу тобі сказати…

— Що?

— Ти, Сашко, забув, що я все-таки за фахом — електротехнік. Дослідження в радгоспі, звісно, дуже цікава річ. Але…

— Що але?

Петро знову замовк і не сказав більше нічого, крім:

— Почекай — побачиш!

Найщасливішою людиною серед усіх, хто мав справу з новим генератором, був, безумовно, старий Андрій Антонович. Насамперед, він скинув знамениту хутряну шапку і тепер пишався своїм чубом. Та й справді, йому було чим пишатися!

Люка весело сказала старому:

— Тільки зачіски й не вистачає, Андрію Антоновичу! Давайте я вам зроблю. Їй-бо, всі дівчата закохаються в таку шевелюру!

Андрій Антонович мовчки усміхався. У нього з’явилися інші знайомі й приятелі.

Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь чоловік похилого віку частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось таємничо радилися. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, які зацікавлено роздивлялися його густе волосся. А старий розповідав і пояснював дивну подію, наслідком якої в нього з’явився розкішний чуб.

— Ну от, значить, вилізло, — старанно пояснював він. — Старе, значить, волосся вилізло. А там, під шкірою, значить, лишилися отакі дірочки. Спід волосся. Тільки ті дірочки малесенькі, і волоссю крізь них аж ніяк не пролізти. Воно б і з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи головами.

— Ну, а те проміння, — вів далі Андрій Антонович, — те проміння, значить, і розкрило дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш, чи що? Ну, як от буває в лазні. Там пара розм’якшує шкіру. І весь піт, значить, виходить. Так і те проміння, воно як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить назовні. Воно ж там і було, але ходу йому той… крізь дірочки, значить, не було…

Але саме цього ніяк не розуміли співрозмовники. Вони заздрісно поглядали на голову Андрія Антоновича. Одверто кажучи, не зовсім розумів свої пояснення й сам Андрій Антонович. Втім, хіба міг він сказати про це своїм приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг!

Ми можемо втішатися хіба з того, що це дивне явище викликало певні сумніви навіть у експериментаторів. Сашко сперечався з Богданом, не припиняючи гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягуючи ноги вгору, доводив Богданові:

— Певна річ, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Т-та стань ти, як людина, — гарячкував Богдан. — Н-не можу спокійно з тобою розмовляти, к-коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а з-замість обличчя перед очима стирчать ноги…

— Мені так зручно… Дуже просто. От тобі здається дивним, що на лисині виросло волосся.

— Так, дивно. Ставай н-на ноги, я т-тобі кажу! У тебе, чортяко, все обличчя вже почервоніло. І кров у голову вдарила!

— Богдане, — незворушно вів своє Сашко. — Слухай, мій друже, май дір френд, як сказав би Олд-Бой. Наше проміння з інфразвуком так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що відновило волосяні луковиці. І волосся почало рости. Гоп!..

Він спритно перевернувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокійливі гімнастичні вправи, закінчив:

— Тепер од голови кров прилине до ніг. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А от сказати, чи довго ростиме чуб Андрія Антоновича, цього ми сказати не можемо.

— Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки. Якийсь віталізм, ось що! Ні, Сашко, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш д-думки.

— Якщо ти нічого не зрозумів, іди до корівника. Там на тебе, певне, чекають свіжі вершки й сметана.

— І зовсім недотепно.

— Скажи дотепніше.

— Та ну т-тебе зовсім!

І Богдан подався з кімнати.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли як слід пояснити дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба маємо ми право глузувати з вільних пояснень власника нового чуба? Звісно, ні. Тим більше, що складна теорія Сашка з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки, які спочатку закрилися, а потім знову відкрилися на його лисині.