Твори

— Тоді мені буквально не зрозуміло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

— А чому не припустити, що мені душно на своїй вітчизні? — загадково посміхнулась Аглая.— В таких випадках можна зробитись навіть киргизом тощо... коли в Киргизії є од-душина.

Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.

— А все-таки, коли правду говорити,— сказав він,— нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика. І відсутність усякої ясності... Ти часом не комуністка?

Аглая засміялась., їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити з своєю КП(б)У.

— Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити,— стривоженим голосом сказав лінгвіст.

— Ти одмовляєшся? — усміхнулась Аглая.— Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.

Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:

— Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?

— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

— Звичайно.

— А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?

— Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде... І потім мені дуже обридли ці фокуси.

— Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

— Звичайно.

— Ну, тоді я обов’язково не вийду.

— А я тоді з тобою й говорити не схочу,— обурився товариш Вовчик.— І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.

Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

— Проте, ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую,— сказала вона.

Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці... Словом, до побачення!

Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина^ а з другого — якась вже необережна і одверта до безумства»).

— Таке слово я вже дав Аглаї,— незадоволено сказав лінгвіст.

— А друга,— продовжувала тьотя Клава,— я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» — приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати... та й прийшло воно зовсім випадково.

Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку, й трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.

— О, баядерка!..— наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув. обидві руки:

— А... я дуже радий! — сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лингвістові.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

*

О, рудні, ваше свято. Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.

Цегельні, цукроварні Хапайте неба смак — Ківші несу з броварні І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,

В степах мантачив сміх, Виховувався в буйних Просторах золотих.

Але колись заводи Покликали міцніш,

І я в лани, городи Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею, Коню, волам вклонивсь І до заліза й криці Хлопчиськом покотивсь.

І дні піщли за днями, Себе я гартував, Відкрились інші брами, Інакше заспівав.

Тепер іду новітній,

І лине буйний спів.

Я вам, заводи рідні, Несу вінок з огнів.

О, рудні, ваше свято, Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка»

ШВЕЦЬ ПРАЦЮЄ

Цок! Цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки.

Не дивіться, що я плюну, Розітру, як скло блищить.

Ах, який, який я юний В цю веселу мить.

Аж по лікоть голі руки:

Праця в хаті, а важка...

Цитьте, йдуть до мене з бруку... Цок-цок по цвяшках!

Пальці правої в живиці —

Сучу дратву я, шарпак,

Але очі — зоряниці,

А на серці — мак.

Віск пролинув Раз і... два...

І зігнув я знову спину —

Пара буде ще нова.

Шило в шкіру зашилив я,