Твори

Дратва шиє, шаркотить,

Шашель в шварі... Шив я, шив я, Швидко в шевні все біжить.

Раз-два! Раз-два!

Пара буде ще нова!

На колодці маю чобіт.

Прошу тих, хто з смаком робить, А я знову дратву в руки,

Потім цвях, а далі... стуки...

Цок-цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки...

КЛАВІАТУРТЕ

Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте!

Шукайте метрополію свідомого життя.

Собака почуває проміння сонця, а ти — о чоловіче — ти знаєш блиск

байдужих зор?

Кінцеві межі кучугурять і вишкіряються з пітьми, а там нікчемність: атом-нуль ...Куди це вітер так війнув

з пітьми?

Пустіть по тирсі Арімана ¹свій гострий нюх!

Пізнайте все в віках і над віками.

Майдани в марності загрузли —

у калюжах

...не мітингуйте мій патос!

Бреде слизька і мрячна осінь.

Ми чули-бачили і вибухи, і морок — чи то сузір’я мріяли в снігах, коли по рейках тихих семафорів пливла зелена

фантазійна

путь?

А сьогодні ваше ізмарагдове слово — на чорта?

На чорта, коли нема молитви?

Кінь непідкований — негідний,

кінь непідкований по брукові не побіжить,

а ми хочемо —

без межі, д’ех — без межі!

Молимося тобі, невідомість минулого,

сучасного і майбутнього.

Молимося мудрості і віку, і секунді. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва-жага все-всепізнання

Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте!

В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК

Поема

Красномовного мудреця Бояна

в хуртовину

промайнула

тінь.

І обіжно на подій екрані фуркнув люкс.

І читали:

Степи Залізняка 1 і Гонти ², а на зорі — гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона на релях не закурявила лист, бо тендітне досягнення гроно упаде на траурні ризи.

І молився я:

Отче наш — електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбутня сльоза.

Твоя напруженість воліє на патлах буйних днів провести лабіринти смаку.

Да святиться твоє ім’я.

Да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — в заводі.

І глузували над святим святих, і в сміх

підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок І шлях той бурьовий, що нас виховував тримати руху стяг, їх розуміння, що порожній у діжці звук.

їх приборкала тирса, поле і шелести журби, а клуні рип колись повісив життя їх на снопи.

І казав я:

Покиньте мріяти мертвим!

Давайте, посолодимо сучасний мент. Ви хочете, мабуть, жерти?

Так і я ж хочу!

Чуєте?

Ах, не варт!

Вас розбуркає лишень Марат ³.

А я (я не покину ранок!) і ваших і своїх дітей уберу у віяло фазана і поведу в майбутнє.

1

А вчора степ шумів...

Ох, як метушився степ!

Чекали у місто гостей троглодитного віку.

Тулились до будинків примари переляку, десь скавучав собака, а потім вив на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока дівчина. Але була виснажена душа — кинемо її знову в лабети...

Ша!..

Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку

і мусиш під’агатити кров?

Невже воли і корови кізяками нагодують їх?

Невже мукання золотої телиці вартує ударів по ковадлові?

Ні! «Сила солому ломить», а їхня воля

за гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.

У ній і мені — атому мільйоноголового тіла

було гарно гріться

на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша, дзвіночки в вербах шарудять похило, а легіт припоясав межі, розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні, і так боязко було кинути голосівку... Хотілось забрести до самих фараонів і дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю... Має насолоду і пелюшковий сморід.

І от на годину

у ланцюжку чоловічого життя ви маєте ще раз посьорбати отрути.

А я, як лаврик,

покину сад улітку під морозом своїм зраненим оком.

Хай! Я почекаю!