Твори
Шрифт:
Тоді Мамочка в обійми:
— А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, іґід пресом ^авторитарності. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!
Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того...
— Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
Мамочка:
— Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До последней каплі
Понімаєш?
і т. д. і т. п., еіс.
...Здається, товариш Пупишкін підходить до
будинку?
— Ну да!
...Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилений ніс. Тихо вмирає блакить.
А з заходу насуваються сині тачанки.
...І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.
Ш
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Де француженка Фур’є.
Мадам Фур’є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі. Її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож’їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують*
Фур’є каже:
— Колего, товар хороший. Може, купите?
«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
— Колего, товар хороший.
Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любові.
...А Льоля підвелась і зітхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
...— Як по-твоєму: треба говорити про це
чи ні?
— Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
— А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.
...А музика така:
— на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же* плентаються багряні коні.
...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ...
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу |4!..
Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів...
І знову гриміла зоря на далеких шляхах...— Хеопс-Хуфу!..
...— Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не втихала.
...І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фур’є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя 15!
І думає, що савояри 16— убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя—
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
...Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!..— довго, спроволока.
І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі 17життя,
...І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР’Є
...Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур’є!
— А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказалаі:
— Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість.
Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
— Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жірон-ди 18. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни 19.
Льоля думала, що йти на Садову, ЗО, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генерально — до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо 20на гальорці. Це перший раз. Огре сказав: