У відкритому морі

Він махнув Восьмьоркіну, щоб той обходив патрулів справа, і поповз у кущі.

Хлопчик хоча й боявся підвести голову, але точно виконав наказ: припавши до землі, він посилав кулю за кулею в купу придорожного каміння.

Гітлерівці відповідали на його постріли трасами. Дрібні грудочки землі і зрізані кулями гілки дощем сипалися на юного партизана. А він тримався на своєму місці і все відстрілювався до того часу, аж поки не шугнуло полум'я від вибуху гранат біля дороги.

Побачивши, що дим заволікає чагарник, Вітя перебіг на нове місце і заліг, тримаючи автомат напоготові.

— Виходь! — гукнув через якусь мить Чижеєв. — Все в порядку: ще двох нема.

Друзі оглянули дорогу. Кругом було безлюдно й тихо. Розвиднялося.

— Вроді можна йти далі, — сказав Восьмьоркін. — Ти, Сеню, поглянь, щоб хто не вискочив, а ми з Вітею сходимо по Штейнгардта. Боюсь, що нести його доведеться.

Але Штейнгардта вже не треба було нести: він лежав нерухомо поряд з конаючим псом.

— Ех, не дотягли «язика»! — з жалем сказав Восьмьоркін і раптом розізлився: — Ну й чорт з ним! Собаці — собача смерть! Добре, що люди об нього рук не забруднили.

Восьмьоркін ногою перевернув Штейнгардта лицем вниз і відійшов до інших убитих німців.

— Давай, Вітюню, хоч зброю та плащі, які не в крові, заберемо. І документи всі треба вигребти.

Він і не помітив, як Вітя тимчасом витяг з кишені аркушик із зошита, похапцем написав на ньому вугіллям: «Всім так буде», підписався таємничими літерами «Ч. М.» і пришпилив папірець до погона корветтен-капітаиа.

* * *

Спекавшись полоненого, друзі попрямували швидше. Тепер вони не розтягувалися, а йшли разом, один за одним, закутані в трофейні дощові плащі. Туман осідав на їхні обличчя та одяг дрібними крапельками. Увійшовши в густий буковий ліс, вони спинилися під химерно переплетеним гіллям дуплистих дерев.

Кружляючи, падало на землю жовте листя. Попереду видно було колонаду таких самих гладеньких сірих букових стовбурів, кам'яні брили, оброслі кошлатим мохом, і коріння буків, яке горбами й клубками виповзло на поверхню землі, подібне до товстих полозів.

— Далі нам ні для чого йти, — сказав Чижеєв. — Ступай, Вітю, сам, а ми спустимося на дорогу і спробуємо продуктів розжитися. Зустрінемося десь уночі. Сигнал: свист. Ану, попробуй.

Вітя тричі тонко й м'яко свиснув.

— Добре! — похвалив його Чижеєв: — Якщо партизани захочуть говорити з нами, хай кого-небудь пришлють.

Моряки віддали Віті пакет з донесенням і зайву зброю. Почав накрапати дрібний дощ. Вони підняли капюшони і пішли до дороги.

Розділ дванадцятий

Розбитою грунтовою дорогою, зав'язаючи по кісточки в глиняній тванюці, прямувало двоє німецьких солдатів, закутаних у плащі з гостроверхими капюшонами.

Дощ припускав. Грязюка шматками налипала до підошов важких чобіт, прорезинені плащі потемніли і лисніли від вологи, а двоє німців, ледачкувато позираючи на всі боки, йшли розвальцем, немов погода була найкращою для прогулянок.

Так вони відмахали кілометрів з п'ять, не зустрівши ні пішоходів, ні підвід, ні машин. І раптом попереду почулося побахкування вихлопної труби і гудіння мотора. Солдати опустили плечі і глибоченько ввібрали голови в капюшони.

Як тільки з-за повороту вискочила півторатонка, навантажена якимись ящиками, вони благально підняли руки з-під плащів. Чудернацьких німців не бентежило те, що машина мчала в протилежний бік. Але шофер зробив вигляд, що не помітив своїх земляків. Він наддав газу і пролетів мимо.

— От бандитська пика! — по-російськи вилаявся дебелий солдат і зняв було автомат, але менший придержав його.

— Облиш. Тактика в нас неправильна. Їх нахабством треба брати.

— Так я ж і казав, а тобі все хитріше треба.

З почуттям досади вони побрели далі.

Низькі, кошлаті хмари нависали над балками і горами. Дощ не переставав.

— Чуєш?.. Ніби наздоганяють, — сказав Восьмьоркін.

Внизу на підйомі справді почулось нокання та скрип коліс.

— Обоз, мабуть… Сховаймося.

Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.

Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.

— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.

Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.

Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.

Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.

— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.

— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?

— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.

— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.

Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.

— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.

— Еге, погрітись не завадило б.

Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.

Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.

Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.

* * *

Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.