У відкритому морі

Вигляд цього натовпу не викликав побоювань: жінки йшли на базар або ж на виноградники. Ніна, не ховаючись і не звертаючи уваги на кримчанок, що наближалися, почала взуватися не кваплячися. Не одразу вона помітила, що серед тих, що йшли, немає майже жодної літньої жінки. Дорогою брели молоденькі, змучені дівчата і підлітки, а позад них двоє гітлерівських конвоїрів з автоматами.

«Женуть в Німеччину», зрозуміла Ніна, але ховатися вже було пізно. Не підводячи очей, вона й далі зашнуровувала черевики.

Гітлерівці, які конвоювали основну групу, пройшли мимо, лише глянувши скоса на неї. Ця дівчина, що перезувалась край дороги, навряд щоб збиралася передавати їх бранкам зброю або вибухівку.

Проте сутулому в окулярах конвоїрові, що підганяв ззаду колону змучених, стомлених дівчат, здалося, що Ніна відстала від головної партії. Він грубим штурханом примусив її встати.

— Я не ваша, — запротестувала Ніна. — Я на базар іду.

Гітлерівець, замість відповіді, ще раз штурхнув її автоматом у бік і зарепетував:

— Шнель, шнель!

Він не хотів і слухати пояснення росіянки.

Ніна завмерла. Треба було стільки страху витерпіти за ніч, щоб на ранок отак по-дурному потрапити до рук ідіота?

Вона догнала передніх конвоїрів. Пояснила, просила розібратись у помилці. Адже ж вони бачили її, як вона сиділа край дороги. Але гітлерівці з досадою відпихали від себе росіянку і тупо товкли:

— Ми не є знать… Команда обер-лейтенанта… Шнель!.. Швидко ідіть компанія!

Ніна заплакала. Вона йшла, спотикаючись, не бачачи ні дороги, ні тих, хто йшов поряд.

Якась дівчина взяла її за лікоть і суворо сказала:

— Не плач, що їм наші сльози? Бачиш, як вони регочуться?

— Куди нас женуть?

— Не знаю. Мене вночі схопили. П'ять хвилин на збирання… Матуся схопила, не пускає, а отой, очкастий, її в груди. Убила б його.

«І я уб'ю, — подумала Ніна. — Тепер не побоюсь».

— Чеемів би зустріти, — шепнула дівчина.

Ніна здригнулася і насторожилась.

— Яких чеемів?

— Не знаєш?.. Про чеемів не знаєш? Про них у нас усі говорять. Вони навіть зондерфюрера викрали. Десь заховали його, а потім віддали німецьким собакам і собак побили.

— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!

— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.

— Не може бути, дурниця! Не віддали б вони собакам! — мимоволі вимовила вголос свої думки Ніна, — А чеемів не спіймали?

— Де там! Самі всіх фриців перестріляли. А позавчора, — зашепотіла дівчина, — під лісом стільки гітлерівців набили, що вони цілу ніч і ранок поранених возили…

«Легенди вигадують, — вирішила Ніна. — Не могло троє чоловік стільки гітлерівців убити. А може, вони до партизанів добралися? Разом діяли? Як же мені їм повідомити, що я отак по-дурному попалася?»

* * *

Восьмьоркін, Чижеєв і Вітя в супроводі Пунчонка лише на шосту ніч вирушили назад до печери. Кожен з них вів за собою нав'юченого коня. В тюках були консерви, борошно, шоколад, гранати і патрони.

Після вдалого розгрому фашистської автоколони та кінного обозу до рук партизанів потрапили багаті трофеї. Гітлерівці, що зразу порозбігалися по кущах, на ранок почали скупчуватися під лісом. Здобич довелося переправити поглибше в гори. Необхідна була стійка заслона. З групами заслони зосталися і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вони разом з партизанами то несподівано нападали на переслідувачів, то з боєм відходили, затягуючи фашистів убік, до вузької щілини, де вже ждала засада. Там партизани дали останній бій і, відірвавшись від переслідувачів, що залягли, заплутали сліди і козиними стежками пішли в гори.

Після п'ятдесятигодинних дій без сну та незвичного лазіння по гірських кручах Чижеєв з Восьмьоркіним майже цілу добу відсипалися в лісовій землянці. Партизанам сподобалися відчайдушні здоровані-чорноморці. Бажаючи хоч чим-небудь віддячити їм, лісові мешканці придумали замінити ватянки моряків флотською формою. Для Сені вони без труднощів підібрали чорні штани й бушлат, а для Восьмьоркіна все довелося шити наново.

Кравчихи-партизанки сяк-так зняли мірку із сонного моряка, покроїли йому з чорного трофейного сукна щось на зразок бушлата, величезні штани і в вісім рук почали шити.

Коли друзі прокинулися, то перед їх постелями вже лежали старанно випрасувані штани а під зрубом стелі висіли на палицях замість вішалок бушлати. Начищені товченою цеглою мідні ґудзики так сяяли, що від них, здавалось, можна було прикурити.

— Невже для нас? — здивувався Восьмьоркін, побачивши свого розміру бушлат.

— В нагороду за прекрасне регулювання, — відповів задоволений справленим ефектом Пунчонок.

Повеселілі друзі одяглися і одразу немов стали ставніші і красивіші.

— Оце коли б ще безкозирку та фланельку з гюйсом — прямо на парад тебе, Стьопо! — сказав Чижеєв.

— А бодай тебе… про безкозирку я й забув! — з прикрістю ляснув себе по лобі командир загону, що прийшов полюбуватися на моряків. — Є в нас безкозирки! Разом з документами вбитих зберігаються. Від ваших же севастопольських моряків зосталися. Хоробрі хлопці були, на весь зріст на фашистів ішли.

Він сам сходив у штаб і скоро повернувся з трьома безкозирками. На стрічках Сеня прочитав назви міноносців: «Бойкий», «Способный», «Бдительный». Від безкозирок ніби повіяло морем і чимось ще до болю рідним. Зринули в уяві красені-кораблі, Севастопольський рейд, чайки в висоті та бірюзове небо.

— Наша ескадра! — з гордістю заявив Чижеєв.

Він прикинув на свою голову всі три безкозирки — найбільшу, з золотим написом «Бдительный», Сеня віддав Восьмьоркіну, собі взяв безкозирку комендора з есмінця «Способный», а третю — простягнув Віті.

— Носи і тримайся сміливіше! — урочисто сказав він. — Юнгою будеш нашим.

Отож поверталися друзі не в стареньких ватянках, а в чорній, навіваючій на гітлерівців жах формі моряків. Випрасувані штани були заправлені в добрячі чоботи, безкозирки молодцювато зсунуті на брову, з-під бушлатів виглядали ножі та гранати, а поверх бушлатів висіли автомати і сумки з запасними дисками.

Підходячи до небезпечних місць, хлопці обмотали копита коням ганчірками, натертими отрутою Калузького, і, посідавши верхи, розтяглися в «кільватерну колону». Поперед усіх їхав Вітя на невеличкому кошлатому коникові, за ним Пунчонок із Сенею, а замикаючим сидів на товстоногому артилерійському битюзі Восьмьоркін. Автомати у всіх були напоготові.

Вони спокійною риссю пройшлися по вузькій ґрунтовій дорозі, вибралися на косогір, де недавно воювали з собаками, проминули балку, з ходу пересікли сіру стрічку приморської дороги. Тут, не помітивши нічого підозрілого, вони почали підійматися на гору…