У відкритому морі

Лютий єфрейтор біг з твердим наміром заткнути пельки гулякам-солдатам, бо ж з хвилини на хвилину могло над'їхати начальство. Веселенька буде зустріч! Він різко рвонув двері і зарепетував:

— Руіх! Штіль!.. Швайне!

Але тут чиясь дужа рука згребла його за груди і ривком втягла всередину. Потім немов стеля обвалилася на голову єфрейторові. Обм'якле тіло мішком осіло на землю…

— І цьому кінець, — сказав Восьмьоркін.

Зміняти регулювальника на дорозі пішов Чижеєв з партизаном, переодягнутим у єфрейторів дощовик. На зріст партизан був приблизно такий, як покійний фашист. Він не викликав підозри у регулювальника.

Дорога була темна й безлюдна. Задублий на вітрі, змоклий регулювальник з радістю передав переодягнутому Чижеєву ліхтар і указку з фосфоресціюючим кружком. Козирнувши мнимому єфрейторові, він побіг грітися в будку. Незабаром звідти почувся глухий окрик, а через хвилину все затихло.

— Все, більше жодного не лишилося, — сказав Чижеєв.

Поправивши вогонь у ліхтарі, він став з ним на перехресті. Пора було братися за виконання обов'язків регулювальника. Вдалині показалося синювате сяйво автомобільних фар.

Розділ тринадцятий

Ніна виходила вночі. Частину дороги пройшли на катері. Було туманно й холодно.

Батько з Миколою Дементійовичем обережно опустили на воду тузика — крихітну шлюпку, поцілували дівчину на прощання, допомогли їй вмоститися і подали весла.

— Прийдемо завтра опівночі, — сказав батько. — Твого сигналу будемо ждати дві-три години. Не діждемося — прийдемо через добу знову. Не зможеш сюди вернутися, іди в ліс… Чого мовчиш? Страшно самій?

— Ні, я стараюся запам'ятати. — Дівчина бачила, що старому важко розлучатися з нею.

— Візьми про всяк випадок «вальтер», тільки не входь з ним у місто. Сховай де-небудь на березі.

Батько віддав їй трофейний пістолет і ще щось тверде, загорнуте в папірець. Ніна навпомацки визначила, що це шоколад.

— Все буде гаразд, — сказав Калузький. — Це місце в гітлерівців вважається незручним для десанту. Вони спостерігають за ним лише з мису, в темряві нас ніхто не помітить. Запам'ятайте: пройти можна лише вздовж струмка і правим боком. Щасливого повернення!

Ніна відіпхнулась від катера і обережно налягла на весла.

Дівчині не хотілося думати про небезпеку, але наче хтось шепотів їй на вухо: «Там у темряві можуть з'явитися спалахи… Ти пострілу не почуєш, але все це побачить батько… А в нього серце старе, хворе».

Ніна завжди чомусь більше турбувалась не за себе, а за близьких. Вона боялася смерті лише тому, що це спричинить горе батькові, осиротить друзів.

Ось уже вона переплила відпливну хвилю. Шлюпка занурилася в піну, під кілем зашаруділо. Дівчина кинула весла, вистрибнула на берег і, підтягнувши легке суденце, присіла навпочіпки. Так їй було зручніше вдивлятися в темряву.

— Здається, нікого нема, — тихо сказала вона. Коли Ніна говорила вголос, їй здавалося, що поряд є дуже близький і сміливий друг. — Куди ж ми сховаємо шлюпку?

Вона знайшла серед каменів вільну місцинку, витягла суденце на сушу, перевернула його днищем догори. Потім міцно прив'язала його до весел, засунутих у щілини між двома каменями, і замаскувала оберемком морської трави.

— Тепер відпустимо катер.

Ніна примостилася так, щоб світло було видно лише з моря, тричі натиснула кнопку сигнального ліхтарика і стала ждати.

Зразу ж від темних скель, що стирчали в морі, відділився катер. Він безшумно розвернувся, набираючи хід, потім фиркнув і, розкинувши білі крила піни, помчав у зеленасту імлу.

Дівчина залишилася сама між скелями і морем. Вона підтягнула лямки рюкзака і, обережно ступаючи, вирушила шукати русло струмка.

Дзюрчання і тонкий дзвін води було чути ще здалеку. Струмок після недавніх дощів широко розлився при впаданні в море.

— Треба правим боком, — згадала Ніна.

Вона роззулася і ввійшла у воду.

По той бік струмка теж не було ніякої стежки. Ніна почала здиратися по вологих виступах скелі. Коли камені виривалися з-під ніг, вона завмирала на місці і з завмираючим серцем озиралася на всі боки.

— Бачиш же, нікого… Звичайно, нікого нема, — підбадьорювала вона себе і прямувала далі.

Струмок уже був глибоко внизу. Дівчина обдерла коліна об гостре каміння і скривавила пальці, але добратися до верхів'я скелі не могла: далі була гладенька стіна.

— Тут має бути спуск… Як темно і холодно! Хоч би скоріше розвиднялося!

Чіпко вхопившись за виступ, дівчина сповзла із скелі на животі і повисла на витягнутих руках. Намацавши ногами опору, вона звільнила руки. Перепочивши трохи, вона таким же чином сповзла нижче.

Далі спускатися було легше: скеля стала пологою, місцями попадалася земля. Ніна підвелася на весь зріст, струснула плаття, заправила під хустку розтріпане волосся і раптом побачила попереду рухливу тінь. Ноги в неї підкосилися. Вона опустилася на коліна, зняла з плечей торбину і поквапливо дістала пістолет. «Буду стріляти без попередження», вирішила вона.

В темряві, там, де почулося шарудіння, вона спочатку побачила дві, потім чотири зеленасті, ледве блимаючі цятки.

— Атпрусь! — закричала дівчина.

У відповідь почулось люте гарчання і вискливий гавкіт. Це були шакали. Дівчина зраділа: «Значить, людей немає поблизу».

Вона шпурнула каменюкою в бік боягузливих звірів, і мерехтливі очі погасли. Знову стало тихо, так тихо, що чутно було, як шарудить і перекочується по камінню вода.

На дні урвища пітьма була ще густіша.

Ніна з затиснутим у руці пістолетом повільно пробиралася вздовж струмка. Лише на світанку вибралася вона до місточка на дорозі.

Міст був невеликий, і німці його не охороняли.

Ніна обполоснула в струмку обличчя, змила кров з колін, причепурилася.

Спідниця була розідрана на крижах. Ніна дістала з торбини голку і сяк-так зашила дірку. Потім зав'язала хустину так, як носять дівчата з виноградників, і сховала в торбину пістолет.

В цей час на горі показалося кілька жінок з мішками і кошиками. За ними плентався ослик із візком, а далі, розтягнувшись вздовж дороги, похмуро прямували ще якісь люди.