Урізька готика

— Бійся Бога, який рай у Америці?!

— Для мене, де свобода, там рай.

«Свобода там, куди ніхто не сміє заглянути — в душі чоловіка,» — хотів сказати Юліан, хоча йому здавалось, що Влодкова душа не мала таких потаємних закутків, де можна було б тішитися правдивою свободою. Тому він подумав про свою, власну, свободу. Міг би хоч зараз зібрати манатки [150] й піти зі села. Міг би виїхати з Дрогобича, не прощаючись. Ні, цього йому зараз не хотілося. Хіба піднятися на он ту лису гору і звідти подивитися на села, що тягнуться вздовж ріки. Але мав цікавішу зустріч і не піддався спокусі, як личить зрілому мужеві, котрий обмежує свої раптові забаганки.

150

речі

Бульбу викопали до полудня й розсипали у стодолі, аби підсихала. Потім пообідали з того, що вчора принесли сусіди. Петро подумав, що ще день-два і про їхнє горе всі забудуть, а йому треба буде напитувати якогось заробітку у дворі, аби не відлучатися з дому й не лишати Орка самого. Хай піддужчає хлопець, аби не вхопила його та хвороба, що скосила жінку й доньку. Йому кортіло ще на полі спитати Орка, чи не банує [151] він за сестричкою, але син зарився, як кертиця в землю, не дав до себе діткнутись [152] ні словом, ні поглядом… Хотів перебути свій жаль сам. Їм би зійтися, але кожен терпів від сумління й чувся винним у тому, що Орися вмерла, будучи сама в хаті. Петро не знав, що робити. Ходив по оборі, приніс води, а Орко мріяв лиш про те, щоб сховатися на печі, впасти у забуття, як тоді в ніч похорону. Але було ще рано, тому він сидів у хаті й дивився у вікно, як любила дивитися Орися.

151

тужить

152

торкнутись

— Слухай, Орку, — сказав батько, входячи до хати з наруччям [153] дров. — Зараз я переберуся й піду до управителя, а від нього до єгомостя. Замкнися на засув, і хоч би хто, окрім мене, кликав, не відзивайся. Або піди до когось з хлопців.

— Я тут лишуся.

— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.

— Добре, тату.

Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам. Петро вбрався у празникове, наклав на голову новішого капелюха й пішов. Його гризла думка, що вже за тиждень він почне забувати те, що сталося. Трохи пізніше, ніж інші, але забуде свій жаль. І може, Орка більше не покличуть… Надворі було ясно, майже без вітру, вже йшлося про зиму, і Петро відчув, що нині ним перейдено якийсь рубіж. Лишалася нудь [154] , але вже потрохи розбавлялася надією. Його тягнуло з хати, до поважної розважливої бесіди, і був лиш один чоловік, що міг її вділити, — отець Антоній. Бувало, Петро тупцяв на стежці коло попівства, однак не насмілювався увійти.

153

оберемком

154

туга

Та перше мав зайти до управителя, себто не до нього, а до панської кухарки, Карольки, що була зв’язковою між Петром і паном Стефаном.І хресною Марії Не раз допомагала Петрові дістати зарібок: щось відвезти, щось привезти. Ремесла Петро жодного не знав; умів робити те, що кожен чоловік на селі.

Каролька собі спочивала, управитель з жінкою поїхали до міста провідати дітей і мали вернутися аж завтра. Була схожа на кітку [155] , що розпарилася на печі.

— Нич [156] тобі не обіцяю, Петрусю, — зітхнула вона, розпитавши перед тим за Орка. — Нібито треба вивезти гній у Ставища і розтрясти, але то на другий тиждень. Я скажу за тебе…А ти ліпше розкажи мені, що то за пан сидить у корчмі й говорить про Америку….

155

кішку

156

нічого

— Я в корчмі не був, але завтра спитаю людей коло церкви. Може, єгомость щось знає.

Вона заглянула Петрові в очі та не посміла спитати, чи дуже банує він за Орисею. Мала спершу нещасливе життя: тато з мамою рано померли, чоловік був пияк, єдина дитина вродилась неживою. Потім стало ліпше. Її Павлуньо втопився у баюрі, а вона пішла за служницю до міста. Навчилася добре варити їсти, вже десять літ куховарила в панському домі, і не нарікала. Навіть мешкала тут. У свою хату пускала на комірне [157] молоді пари, й мала трохи наскладаних грошей. Орка дуже любила, але Маріїна смерть її настрашила, і тепер вона рідко до них заходила.

157

здавала в в оренду

— А що, Петре, — раптом сказала вона, — якби ти поїхав до Америки. Як я ще служила в урядника, то його брат посилав звідти щомісяця поштові картки. Там доми такі високі, як наші Ласки.

– І добре йому там було?

— Добре. Мав чисту роботу, в банку. На знимці виглядав як великий пан. Там багато наших. Син пана Мацея збирався поїхати туди.

— Мені зараз не до того, — буркнув Петро. — Жебрак — всюди жебрак. Від мене мій рід відмовився, самі знаєте, за що.

— Але ж приїхали з Нагуєвич на похорон Орисі.

— Я їх не просив!

— Видно, хочуть помиритися з тобою. Вони багаті й бездітні. Я би на твоєму місці дала Орка повчитися якогось ремесла, бо господарка мала, вас не виживить [158] . Я могла би з паном управителем порадитися…

— Не хочу хлопця відпускати від себе. Де він, там я, — якимось незнайомим голосом відрізав Петро, аж сам подивувався, що так сміло говорить. Бо його думка нарешті визріла. — Мушу його боронити від злого, доки не помудріє.

Каролька аж рота відкрила:

158

прогодує

— Ти все був не такий, як ми, Петре. Чого не прийшов з Орком?

— Бо ще йду до єгомостя, вже за порадою.

— Наш єгомость — бідний і старий.

— Але мудрий!

— То так, — мусила згодитись Каролька.

Вона збиралась передати для Орка кавалок пляцка [159] з яблуками, але тон Петра їй не сподобався. Ця жінка любила, аби з нею говорили лагідно й не перечили, бо вона таки чимало зробила для похресниці: дала перину у віно [160] і дві великі подушки, бо воно, бідне, було голе й босе. Втім, її небіжчик Павлуньо тримався з нею остро: збивав не раз на квасне ябко [161] . А господарі, в яких вона служила, трималися з нею гордо. Ніколи їй не щастило піднятися над чоловічою статтю. Тому вона мовчки ображалася.

159

пирога

160

посаг

161

тобто бив до синяків

Петро йшов у горішній кінець і все в ньому кипіло. Хитра баба! Ніколи не скаже просто, що їй треба, а хоче, аби їй стояли в ласку [162] . Тепер, коли за півроку Петро стратив жінку й дитину, йому ніби відтяло одну руку й одну ногу. Хто-небудь міг його звалити. Мусив ставати міцнішим, ще дужчим, ніж перше.

Колись міг лишати Марію з дітьми на місяць або й два, аби поїхати на зарібки, але ніхто не знає, як він тужив, як боявся… Прожив тридцять і шість літ у вічній тривозі, борючись з ненавистю до людей, які пам’ятали, хто він. Марія все казала: «Мовчи і роби так, аби ніхто не посмів подивитися на тебе криво. Без людей — ми нічо.» Він хотів кудись переїхати, а жінка твердила: «Рідна земля — ніби мама: ніде так не є добре, як коло неї.»

162

залежати від когось

Петро не помітив, як дійшов до горішньої церкви і цвинтаря, огороджених кам’яним муром. Сонце зайшло. Небо заволокли хмари, і на його тлі чітко вирізнялися почорнілі дерев’яні хрести і нові, білі, ледь торкнуті негодою, поміж зів’ялим бур’яном. Він піднявся на горбок через хвіртку, якою йшли провідувати померлих, і ноги привели просто до могили Орисі. Ліпше би не йшов, бо все те, що назбиралося в ньому за цілий день, розгорілося ще більшим жалем, і він вибухнув плачем. Ціле життя він прагнув миру й спокою, такої долі, як у всіх, однак ті, хто любив його, мусили терпіти разом з ним. І вже пізно кудись тікати. Хіба до Америки. Чень [163] за морем його не досягнуть….

163

може

Коли він піднявся, то згадав, що не помолився за душу своєї донечки, котра, може, зараз тулиться до нього. Вмерлі чують живих, але чому живі не чують мертвих? Не можуть з ними говорити. Він би поговорив з Марією, спитав, що далі робити їм з Орком, чи довго їм терпіти оте немиле ставлення до них, як до чужих… Та смерть поставила між ними мур. Здається, ще Орися тягне до нього ручки, ще чути її подих, запах, але то вже недовго. Петро змовив «Отче наш» і «Богородицю». Не мав як провідати Марію, бо стало невидно. Смерк впав якось непомітно, ніби накрив його чорною хусткою. У такий час недобре бути самому серед гробів. Може щось привидітися, або вчепитися блуд. Він не зійшов униз, а пішов попід церкву, де нині не було вечірні. Отець Антоній мав бути вдома.