Урізька готика

Петро чувся змученим, хоч нині нічого такого не робив: бульбу докопали скоро. Він поцілував хрест коло церкви й пішов сходами вниз до попівства, вікна якого світилися ясно і привітно. Став коло брами й чекав, доки хтось не вийде, бо його потреба не була нагальна. Нарешті вийшов кривий Гарась, і Петро ворухнувся йому назустріч.

— Хто там?

— То я, Петро Безуб’яків. Єгомость хтів мене видіти.

– Єгомость захорував. Вертайте додому. Треба було за дня прийти.

— Я бульбу докопував.

— То бульба, певно, важніша… Ні, я не буду тривожити єгомостя. До того ж, у нього гості.

— Ага, гості, - задумливо мовив Петро. — То перекажіть йому, Гарасю, що я був.

Петро махнув рукою, натягнув глибше капелюха й пішов. Невдалий день нині. Але хоч Орисю провідав. Треба буде накопати дерну й обкласти гріб. Що він більше може зробити для своєї бідної дитини? У Поверляка недавно хлопчик вмер, буде з ним бавитися. І мама за нею пригляне… Коли Петро порівнявся з цвинтарною хвірткою, звідти війнуло зимним вітром і хвіртка заскрипіла. Під ногами закрутилось осіннє листя, хоч всюди було тихо. Петро наддав ходи. Було темно, і з найгустішої темряви почувся скрип незмащених завіс. «Пусте», — подумав чоловік, але уява вже вималювала собі когось, хто виходив з цвинтаря, чи заходив на нього, кого не треба бачити. А ще коли згадати, що по Урожі в темряві ходити небезпечно, то Петро настрашився. Він пішов ще швидше, міркуючи, куди б завернути. І чим далі відходив, тим більше ввижалося, ніби хтось за ним йде. Відчував аж холод межи плечима. Петро був несмілим, ще й чужим у селі, й не міг просто так зайти до першої-ліпшої хати. Позад нього почувся звук, ніби хтось ступив у баюру, і тоді він скочив убік, притиснувся до оборога, тяжко дихаючи, бо страх здусив йому горло. Місяць виплив з-за хмари, як лице якоїсь почвари [164] без очей і без носа. До Петрових ніг потерся кіт, тихо нявкнув, делікатно попереджаючи про свою присутність. Котів Петро любив, але вдома не мав. Він з болем згадав, що обіцяв Орисі котика, та не встиг дістати. Присів і погладив миле звірятко по м’якій, трохи відвологлій шерсті, й котик замуркотів, виплеканий на молоці й тлустих осінніх мишах.

164

потвори

— Нічо, котику, нічо, — прошепотів Петро до нього. — Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…

Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.

Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.

— Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, — нагадав священик. — Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська — Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.

— Так, — згодився Юліан, — тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. — Ось дивіться, дві пані — одна старша, друга — молодша. Мати й дочка. Мати — досвідчена кокетка, а донька — повна їй протилежність. Перша — хижачка, друга — вівця. Або ці два жовніри [165] . Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва — страшний картяр, а той, що справа — мамин добрий син.

165

солдати

— По обличчі не скажеш…

— А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.

— Я думаю, — потер холодні долоні священик, — що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.

— Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.

— А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.

— Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…

Священик перехрестився і зізнався:

— Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…

— Колись я довго вивчав людину перед тим, я зробити її портрет. Часом тиждень-два ходив, придивлявся, вибирав для неї оточення… Тепер чиню інакше: намагаюсь встигнути до того, як вона прибере собі маску. Світлина все більше розходиться з малярством, хоч колись була його найсумліннішою ученицею, радше імітаторкою. Тепер — се документ. Безжальний і справедливий. Це в салоні я бавлюся в мистецтво, а, коли мандрую, то просто фіксую образи. У мене в голові — усі світлини, що я зробив, і навіть ті, які би хотів зробити. Других я не можу вам показати, але подивіться, отче: се я зробив минулого літа у горах.

Фотограф поклав зверх гори декілька світлин.

— А що то таке?

На одній світлині падала пір’їна: біла на темно-сірому тлі.

— О!.. — тільки й сказав отець Антоній, бо не знав, що таке може бути. Він поклав поруч дві світлини: одну з горою, що ледве проступала в тумані, а другу — з пір’їною. Він не розумівся на мистецтві, штуці, як казали тоді, але міг відчути те, чого не можна обчислити логікою. Тут було дуже багато порожнечі, а весь світ здавався йому переповнений різними предметами. Тому його це так вразило. Він так довго дивився на світлини, що Юліан зрозумів: око священика спочило лише на них. Зрештою, мав довкола себе багато людей, і не тільки людей, і вже змучився від того.

— Я мав би за честь подарувати вам оті дві світлини. У вас гарний смак. Я можу зробити відбитки для себе, тому ці дві світлини будуть і в мене, і у вас. Це — велика перевага фотографії.

— Се — не документ, — несміло вставив отець Антоній. — Увечері барви щезають, поступаючись темряві й світлу.

— Я чув колись притчу про те, як два художники не могли визначити, хто з них ліпший. І прийшли до царя, котрого вважали наймудрішим. Він дав їм дві різні кімнати й наказав намалювати на стіні картини. Перший попросив пензлів, фарб і взявся до роботи, а другий походив-подумав і відполірував стіну до блиску, доки вона не перетворилася на дзеркало. Коли цар увійшов до них з почтом, то визнав найліпшою ту картину, що найправдивіше передавала життя.

— Так, то праця велика — світлина.

— Можна все погубити, якщо не бути в міру терпеливим і вмілим. І треба вміти вибирати образи, мати чіпке око.

— Я думаю, що тут має бути ще дар Божий. Без Божого промислу вам не вдалося б упіймати цю пір’їну в польоті…

Юліан хотів сказати, що ця світлина коштувала йому страшних зусиль при такій, як нині, недосконалій техніці, але подумав, що священик мав на увазі не техніку. Тому сказав дещо інше:

— Правда у мистецтві і правда у фотографії мають однакову вагу, але не завжди це помітно. Ви знаєте, що є люди, котрі вміють по світлині визначити, чи людина, зображена на ній жива, а чи вже померла. Не знаю, як їм це вдається. Але, якщо це правда, то виходить, що у світлині зберігається частка людської душі, а потім, після смерті, вона згасає, або душа забирає її з собою. Тому я, власне, й хотів вас, отче, провідати…

— Хіба ви не питали інших священиків? І що вони вам сказали?

— Назвали богохульником і єретиком, — засміявся Юліан — Правда, дехто з них натякав, що душа мандрує уві сні, однак зовсім насміло. Власне, мене цікавили не так їхні ортодоксальні думки, як вони самі. Священик зустрічається з людьми в різні періоди їхнього життя, як і лікар, тільки налаштований на роботу з душею.

— Лікар так само, — зауважив священик. — Добрий лікар бачить, чи чоловік має охоту боротися з недугою, чи воліє з нею жити до смерті. Той, хто має до життя цікавість, легко не здасться. Позавчора я поховав мале дівчатко. Якби їй дати багато радості, вона прожила б, можливо, довге життя. Мама їй умерла влітку, а без маминої опіки дитина зів’яла, як квіточка.

— Я бачив цей похорон.

Отець Антоній зітхнув. Видно, що згадка була йому прикра.

— Зараз я вам щось покажу.

Він вийняв з шухляди ключ й відімкнув шафу, звідки війнуло запахом давно вмерлої трави, поклав на стіл грубу книгу, в якій ведуться, як правило, різні нудні рахунки.

— Отут я записую всілякі забобони, тобто те, що почув від урізьких людей, а також їхні незвичайні сни. Вони про се знають і самі приходять, аби щось оповісти.

— Так вам довіряють?

— Це ще мій дідо почав робити. Жадних секретів, тільки те, що чули, або пережили самі. Люди знають, що я їм не чужий, і що то для історії. А про душу в нас кажуть, що ті вмерлі, які «ходять», не мають душі. Душа літає, вона невидима і живиться парою зі страв. О, слухайте! «Як вмер наш дідо, не минуло ще 40 днів, а настав Святий вечір. Чекали ми, коли тато вернеться з млина, аби сісти до вечері. Але, видно, у млині було багато людей. Нема й нема тата. Вже пироги [166] зварилися, кутя на столі. Баба не втерпіла й каже: «Якби був мій господар живий, ми би вже давно повечеряли!» І тілько вона се мовила, як двері отворились і до хати влетіла велика оса й сіла на миску з кутею. Ми всі остовпіли. Потім оса знялася й вилетіла до сіней. І зразу потому в коморі щось зачало страшно гримати. Коли ми опам’ятались, то увиділи, що в коморі нич не рушено, а кутя згіркла, як полин…»

166

вареникм