Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Пан Федеш махнув рукою. Мовляв, які порахунки між своїми.

— А до Венеції ми хіба не поїдемо? — здивувався Сковорода.

— Ти поїдеш, звісно, але з іншими вагантами, пізніше, — пояснив йому Цельбе, а Федеш кивнув на знак своєї причетності до цього плану.

Кавалер дав Григорію знак йти за ним і вони рушили вулицею, стиснутою з обох боків білими мурами кам'яниць. Він озирнувся на цирковий табір, але там ніхто не дивився у його бік. Старий акробат розпрягав віз, Лейла відсторонено курила люльку, а жонглери розвішували на мотузках промоклі від нічного дощу лахи. Подумки Григорій подякував вагантам, пришвидшив кроки і відкрив своє єство для нових знайомств і думок. Трієст почав йому подобатись, хоч він і не любив міст. Тут було багато світла, а стрімкі білі будинки здавалися зародками вітрильників. Він ще з дороги побачив море і торгові барки, що стояли на віддалених пірсах. Море тут було іншим, ніж у Санкт-Петербурзі, — веселим, яскраво-синім. Воно пасувало містові, а місто, провітрене морським повітрям, також здавалося стихійним породженням цього веселого, прогрітого південним сонцем моря.

Цельбе повів Григорія до новозбудованих кварталів Трієста, до Борго Терезьяно, де вулиці були ширшими, а будинки мали на фасадах високі вікна і барочні карнизи. До одної із таких новобудов вони зайшли після того, як кавалер тричі постукав до брами — два стуки і через паузу ще один. Їм відкрили не відразу, певно, роздивлялися у секретне вічко, якого Григорій, попри всі свої старання, не зміг побачити.

За брамою стояв старий у лакейській лівреї і перуці, буклі якої блищали від свинячого лою. Його пергаментне обличчя було нерухомим, але очі уважно вивчали Григорія.

— Його рекомендовано, — сказав старому Цельбе.

Із того дивного факту, що кавалер зійшов до пояснень людині у лакейському вбранні, Григорій зробив висновок, що і старий, і Цельбе належать до одного із місцевих герметичних товариств. Лакей ледь схилив голову на знак розуміння і повів Сковороду до сходів, що вели на bel etage [40] . Там виявилась довга анфілада прохідних кімнат, пофарбованих у білі і блакитні тони. Меблів у них не було, у камінах Григорій не зауважив слідів кіптяви. Будинок був свіжим, кімнати ще не просохли і вологий вапняковий дух панував у просторих приміщеннях. В одній із кімнат, де на підлогу було кинуто простий солдатський сінник, старий зупинився.

40

Бельетаж — другий надцокольний поверх (франц.).

— Жити будете тут, — сказав він.

— Йому можна буде розпалити камін? — запитав Цельбе.

— Ні, ще не дороблені димоходи, — заперечив лакей. — Але тепер вже тепло, не замерзне.

— Я не замерзну, звик до холоду, — підтвердив Григорій.

— Їжу і воду тобі принесуть, — пообіцяв йому кавалер.

— А тут десь є книги?

— Немає. Які саме книги тобі принести?

— Я би хотів почитати книги про емблеми. Особливо про єгипетські емблеми. Але ж такі книги… Вони ж, певно, коштовні…

— Спробую розшукати для тебе книги з емблематики, — Цельбе рушив до виходу з кімнати.

— Нікуди звідси не виходьте, — наказав лакей, залишаючи кімнату слідом за кавалером. — Під сінником стоїть нічний горщик.

Коли Григорій лишився на самоті, він швидко знудився.

«Це ж несправедливо, — думав він, — що я в Трієсті, за вікном таке гарне і цікаве місто, море, а мені наказали сидіти у цій порожній кімнаті».

Він вибрався на широке підвіконня і став дивитися на вулицю. Але там не відбувалося нічого цікавого. Навпроти робітники мурували рустований цоколь чергового палаццо. Час від часу проїжджали вози і карети. Григорій незчувся як заснув.

Він тікає. Переслідувачі насуваються звідкись знизу, а єдиний шлях відступу веде кудись наверх. Вище, ще вище темними спіральними сходами. Самих переслідувачів він не бачить — перед ними, немов зграя псів, біжить нелюдський жах і він втікає від нього. Ноги легко несуть його сходами, але й переслідувачі швидкі і спритні. Раптом сходи закінчуються і він вибігає на кам'яний майданчик під нічним небом.

«Це Вежа, — розуміє він. — Та сама Вежа з карти Таро».

На ріжних зубцях баштового майданчика височіють могутні постаті у владичних сакосах. Йому здається, що він упізнає подоби чинних молитовних стовпів Київської Церкви — митрополита Тимофія Щербацького, єпископів Арсенія Могилянського, Никодима Сребницького та Амвросія Дубневича.

«Отці-святителі, всечесні владики православні, вбережіть від демонів мене, грішного», — благає він подоби цих достойників.

Він звідкись знає, що до цього майданчика переслідувачам потрапити зась. Що тут він для них недосяжний. Але над майданчиком нависає інша небезпека. Небо чорне, в ньому може ховатися темна хмара — мати блискавки. Він бачить, що біля зубчастого парапету стоїть батько у сірій домашній свиті, а поряд із ним завмерло якесь страхіття — постать у червоному жіночому платті зі срібною маскою на обличчі. Йому стає лячно.

«Батьку, йдіть сюди, мерщій», — пошепки кличе він.

Але батько лише насуплено дивиться на нього. Як дивився тоді, коли малий Гриць загубив козеня. Він набряклий, громіздкий і повільний. «Може, це не батько, а надута з жаби відьомська почвара?» — підозрює Григорій. Коли він був дитиною, жінки у Чорнухах розповідали, що відьми ловлять великих ропух, вимочують їх у чаклунському узварі, а потім вставляють їм у дупи соломки і надувають до розмірів дорослої людини. Така надута ропуха достоту подібна до того, проти кого відьма замислила недобре. Почвара за волею відьми йде до села і вчиняє людям збитки, за які потім тяжко й довго розплачується оригінальна персона.

Григорій накладає на постать фальшивого батька знак хреста і сам лякається того, що стається від хрестопокладення. Почвара лопається з бридким чваканням, сірі шматки жаб'ячої плоті розлітаються навсібіч. З-під срібної маски чути глузливий жіночий сміх.

«Відьма клятуща!» — розуміє Сковорода. Він читає сто восьмий псалом, що його боголюбивий цар Давид написав на ушкодження демонам. «…За любов мою вони зо мною ворогують, я ж молюся…» Відьма припиняє сміятися. На її срібну маску набігає тінь. Відьма підносить догори руки. Григорій бачить, як з мережаних рукавів її червоного плаття вистромлюються худезні долоні і обтягнуті жовтою шкірою кістки. Відьма сопить і грізно бурмоче чаклунські формули.

«Вона викликає блискавку, — від жаху тіло Григорія проявляє облудну сутність матерії і стає наче глиняним. — Але ж блискавки підкоряються лише Небесному Отцеві. Чому відьма має владу над блискавками?» Він озирається, шукаючи шляхів до втечі, але навколо темрява. Щось боляче штурхає його в плече, він скрикує і падає у безодню.

У регулярному світі він упав з підвіконня на підлогу. За вікном густішали сутінки. Григорію захотілося пити.

«Обіцяли принести питво та їжу, але де ж воно, те обіцяне?» — згадав він слова кавалера. І ніби у відповідь на його невисловлене запитання десь далеко, в іншому кінці анфілади, скрипнули двері і почулися кроки.

До кімнати зайшов вже знайомий старий лакей із трисвічником у руці.

— Йдіть за мною, — сказав Григорію.

— Далеко?

— З вами хоче поспілкуватися одна шановна персона.

— Яка персона?

— Вам не здається, що задаєте забагато запитань? — зауважив лакей. — Ходімо, вас чекають.

Лакей провів Григорія до першого поверху, де під арками широкого в'їзду стояв закритий шкіряний ридван. На козлах сидів кучер у червоній лівреї і червоних панчохах.