Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
Не торкнувшись їдла й не розгорнувши пакунка з книгами, Григорій став до розкаянної молитви. Встановивши на підвіконня маленьку іконку, з якою ніколи не розлучався, слізно і вклякнувши, з багатьма доземними поклонами, молився до сутінок, аж поки не відчув достатньої душевної розради. А потім стер сльози з обличчя, з'їв усе, що знайшов у кошику, випив легкого ігристого вина і розв'язав атласну стрічку.
У пакунку знайшов старовинні альбоми у шкіряних палітурках зі срібними застібками, теку з чистими листами коштовного, зробленого під пергамент паперу, туш, гусячі пера і чималу зв'язку свічок.
Він обережно відкрив перший з альбомів. Виявилося, що це знаменита збірка містичних емблем Ріа Desideria, видана у 1628 році. Григорія відразу захопили різноманітність і глибокий зміст символічних зображень, зібраних та прокоментованих Германусом Гуго. За кілька хвилин забув про оргію і все інше, не думав уже ні про що, крім цих дивовижних емблем, від яких віяло таємницями зниклих вчень, тисячолітньою мудрістю, зашифрованою в надії на проникливість та містичну інтуїцію допитливців.
Тим часом Констанцу мучили докори сумління. Думаючи про неї виключно як про освічену, але надзвичайно розбещену та безсоромну аристократку, Григорій допускав ту ж помилку, що й більшість чоловіків, схильних до поверхового та однобічного сприймання жіночої природи. Констанца Тома була із тої різновидності багато обдарованих, пристрасних та романтичних натур, яким було тісно і душно у звичаєвих рамках, що обмежували жіноцтво XVIII ст. Масонство слугувало цим бароковим
Констанца також прагнула сердечного спокою, хоча розуміла його зовсім не так, як Григорій. Якщо її молодшій сестрі для досягнення рівноваги з сущим було достатньо «померти і воскреснути» в обіймах Ліди, то Констанці такі насолоди давали лише хитку і минущу розраду. Любовні захоплення молодості принесли їй лише велике розчарування. Вона зрозуміла: більшість жінок відчайдушно навіює собі стан закоханості. Врешті-решт Констанца погодилася з думкою філософа Бальтасара Грасіана, що людина високого штилю повинна керувати своєю уявою, не даючи фантазіям змирювати себе з реальністю. Долучаючись до оргій Клементини, Констанца змушувала реальність у своєрідний спосіб «перестрибувати» через уяву і водночас випробовувала чоловіків та жінок у такій ситуації, де маски злітають, а ретельно приховані пороки виходять назовні у всій їх потворності. Ліда стала ідеальним інструментом для цих випробувань. Безпосередня у своїх бажаннях, юна словенка власним невтомним тілом виявляла усю фальш та тілесну слабкість куртуазних героїв і героїнь у той час, коли сама Констанца грала роль диригента оргій, панувала над ситуацією, уважно спостерігаючи за поведінкою учасників.
Завдяки іграм, де безжальною посланницею Венери вона призначила Ліду, Констанца з часом навчилася тому мистецтву, котре становить основу кожної земної мудрості — вмінню відділяти головне від другорядного. Головним стала присутність таємничої енергії, яку вона ототожнювала з «телуричною силою» і Червоним Левом секретних алхімічних трактатів. Ця енергія линула від людей, що не розгубили природної основи і не розміняли на зовнішні атрибути успіху тої початкової цілісності, котрою Великий Архітектор Всесвіту так щедро і справедливо наділяє кожного із нащадків Адама і Єви.
Григорій, сам того не відаючи, витримав іспит на звання «природної людини». Його тіло в обіймах Ліди діяло самостійно від «смиренного» розуму, виліпленого в лоні ортодоксальної східної Церкви. Сама Констанца не зійшла до злягання з гостем, але і Ліда, і Клементина підтвердили, що тіло скіфа спроможне принести гідну офіру на вічно гарячий вівтар Венери.
«Хоча, — додала до цього присуду вибаглива і схильна до критицизму Клементина, — до кавалера Казанови йому ще далеко».
Старша сестра лише пирхнула у відповідь на таке профанічне порівняння. «Що, врешті-решт, — подумала вона, — візьмеш з незаміжньої дівчини, якій заледве виповнилося шістнадцять».
Посланниця Венери зробила свою справу, міркувала Констанца, і тепер наставала черга складніших і тонших випробувань.
«Саме тіло природної людини, не послабленої цивілізацією, підказало цьому скіфу-космополіту вирушити на філософські пошуки Андрогіна. Треба підтримати його у цих пошуках і спробувати знайти Андрогіна разом із ним», — вирішила Констанца, яка завжди дотримувалась тої думки, що краще з мудрими загубити, аніж з немудрими знайти.
З листів львівських братів їй було відомо, що Григорій мандрує до Венеції, де планує побачення зі своїм знаменитим краянином і чільним масоном графом де Лазіскі Дентвілем, одним із генералів Людовіка XV. Цей полководець, родовим ім'ям якого значилося Orlyk, за переказами, був сином останнього незалежного правителя країни, де народився Григорій. Цю незіпсовану цивілізацією країну Констанца — вихована на книжках Геродота і Страбона — звикла називати Скіфією. На думку французьких і польських кореспондентів масонки, Скіфія, завдяки фатальному збігу обставин, потрапила під деспотичну владу московських царів. Згадані кореспонденти також висловлювали одностайну впевненість, що імперія нащадків Петра Великого одною з перших зазнає ударів тої всесвітної революції, яку братство невдовзі розпочне в ім'я свободи і справедливості. Відповідно, уява намалювала Констанці яскраві картини майбутнього повстання волелюбних скіфів, у якому Григорію, зрозуміло, належатиме не остання роль.
«Можливо, ми разом із ним напишемо колись Конституцію для вільної Скіфії», — вирішила вона, на мить забувши про мудре попередження Бальтасара Грасіана.
Прокинувшись по обіді, Констанца сіла писати Григорію листа, щоб відкрити йому своє ставлення до ідеї Андрогіна. Спочатку вона вирішила детально пояснити вищу мету «випробування Лідою», але потім відмовилась від цього наміру. Як досвідчений ілюзіоніст знає, що відкриття секретів вдалого фокуса породжує нудьгу і недовіру, так і Констанца розуміла, що ще не час розкривати молодому скіфові філософське джерело альковних справ. А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у фундамент придуманого нею «випробування».
«Він ще мислить традиційними для християнина поняттями гріха і межі дозволеного, — міркувала, виводячи на гербовий папір вітальні формули. — За жодних обставин не можна вимагати від нього швидкої відмови від звичного. Трансформація світогляду — найтонший процес духовної алхімії, що вимагає дотримання послідовності. Штучне пришвидшення цього процесу призведе до катастрофи, фатальної втрати довіри. Якщо це станеться, наші спільні пошуки стануть неможливими. До процесу самоусвідомлення ним його власної телуричної сили треба підходити обережно, через самобутню волю його тіла і через алхімічну ідею Андрогіна Відновителя, яка так доречно захопила його уяву. Він має відчути андрогінність у собі, відчути себе одночасно чоловіком і жінкою, будівельним матеріалом і будівничим, світлом Темряви і світлом Світла, хаосом і порядком, феніксом і попелом. Тільки тоді відбудеться його справжня ініціація, його приєднання до незримого царства Істинної Гармонії. Тільки через містичне і тілесне злиття з Андрогіном він прийде до виконання того героїчного чину визволителя Скіфії, який приготував для нього Великий Архітектор. Прийде до величі. І я разом із ним».
Врешті-решт Констанца вирішила написати Григорію листа, в якому б містилась притча. Вона згадала одну давню масонську легенду і спочатку хотіла написати листа німецькою. Але, добре поміркувавши, вирішила, що для вставленої до листа легенди краще підійде універсальна латина. Тим більше, що Констанца не знала, наскільки досконало розуміє мову Лютера і Лейбніца її адресат.
Лист в остаточній (третій) редакції вийшов таким:
«Salve! Tibi et igni! [55]
Любий друже Грігоріусе! Учора Ви пройшли крізь першу браму на шляху до Гармонії — крізь Браму Венери. Але попереду нові випробування. Прочитайте цю давню притчу, яку я переписала для Вас зі старої секретної книги. Вона допоможе Вам приготуватися до майбутньої зустрічі з тим, хто сподобився на ім'я Rebis [56] .
Трикутник, або Мала перерва у будуванні
Будівничих направив король, а мене — Командор Хреста і Рози Вольфрам фон Ерландорф. Поки будівничі — камінь за каменем — складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам'яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені в східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам'яницю, а Священство
освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. І дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім'я істини, посланої нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест. Також: через Хрест і Троянду. Через чотири Промені і рожевий колір невисловленої Аврори.Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено. Занурена у мій відчай, містична Душа Храму, та, що була майже народжена мною, за кілька годин згасла і почорніла. Агонія недобудованої Душі перекинулася на моє тіло: ноги набрякли, а на обличчі з'явилися бридкі плями, немов знаки швидкої прокази.
Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін орендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім забризкав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Таубе. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років збадала міль. Її тканина розлізлася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було сполучати з дірявими речами дірявого сущого.
Увечері прийшов Архітектор, почорнілий, немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі магістрати у Ратуші — з огляду на те, що згідно з Церковними канонами сплюндровану актом самогубства споруду не можна робити храмом — вирішили добудувати вже колишній Собор як муніципальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу, зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками і дражнили своє призначення.
Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественним вином, зробленим з того відбірного і благословенного Розенкрейцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного значення. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду, заїдаючи дешевим англійським сиром. Жирним, як стегна спадкових кухарок. За інших обставин я б образився, але тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем і пустельних криків дервішів, пульсував під моїми скронями. В ньому не було рожевих звуків. Тільки сірі, як голоси ситих вампірів.
Опівночі в двері хтось постукав.
Я відкрив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.
«Я — Другий», — сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника — нас троє — ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду — але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все — тобто все-все-все-все».
«Давайте пити вино, благословенне й праведне», — запропонував Другий.
Ми пили, й повнота Трикутника густішала навколо нас.
На ранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, котрий підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі магістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, що помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто відновленим.
«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», — сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда, її я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.
«Першому, а не Другому», — виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь у глибинах моєї недосконалої самобутності виникають протест і образа. Адже, кажу/мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими».
Я сподіваюсь, любий друже, що легенда Вам сподобалась. До речі, найближчим часом ми з моїм чоловіком Генріхом збираємось відвідати сусідню Венецію. Якщо це не входить у протиріччя з Вашими планами на найближчі тижні, запрошуємо Вас скласти нам компанію під час подорожі, а також скористатися нашими апартаментами у Венеції, розташованими на вулиці Отців Тринітаріїв. У Венеції багато цікавого. Я спробую (зрозуміло, в межах моїх скромних знань) показати Вам дещо із тамтешніх визначних пам'яток. На жаль, Генріх не зносить морської хитавиці й ми не зможемо мандрувати морем, що у таку спеку і з огляду на дії розбійників, було б і приємніше, і безпечніше.
Ми ідемо до міста святого Марка власною каретою, досить зручною і швидкою каретою з новими ресорами і м'яким салоном. Маю достатні підстави сподіватися, що дорога займе не більше двох діб, навіть з урахуванням того часу, який — на жаль! — неминуче доведеться потратити на венеційській митниці (треба сказати, віднедавна — після певних політичних подій — тамтешні службовці стали брутальнішими і вкрай недружньо налаштованими навіть до респектабельних мандрівників). Оплату Ваших митних і дорожніх витрат Генріх, на моє прохання, люб'язно погодився віднести на свій кошт. У дорозі нас супроводжуватимуть перевірені, досвідчені охоронці, позаяк Генріх їхатиме вирішувати свої справи й везтиме до Венеції цінні папери. Мій чоловік буде радий познайомитися з Вами. Він — освічена людина і цікавий співрозмовник. Я не маю ані найменшого сумніву, що ви з Генріхом станете добрими приятелями.
Ad notam [57] : Клементина і Посланниця Венери передають Вам найщиріші вітання. Вам вдалося вразити їх своїм природним магнетизмом.
Всі кути Трикутника є однаковими.
З розумінням і повагою,
:.С.Т.
22 квітня 2767 року від заснування Соломонова Храма».
55
Вітаю! Тобі і вогню! (лат.) — звична для масонських листів XVIII ст. рекомендація адресатові спалити лист після прочитання або і до того, якщо таємниці загрожує небезпека.
56
Подвійна річ (лат.).
57
До (вашого) відома (лат.).
— Це ж бомба! — Павло Вигилярний ще й ще пробігав очима текст на пергаменті. — Невідомий автограф Сковороди! Філософський фрагмент, Сашо. Заціни назву: «Всемірна Єхидна, сіречь рєшительноє і полноє совлєчєніє тайних покровов». А я все думав: чого це Гречик мені втирав про якусь єхидну…
— Бомба то воно бомба, — буркнув старший брат, — але ж оприлюднити цю бомбу і прославитися тобі, братело, поки що не вийде.
— Чому це? — не зрозумів молодший.
— А як ти поясниш людям, звідки узяв оце… цей рукопис?
— Якось поясню.
— Якось, какось, укакось… — передражнив Павла життєво досвідченіший «карпатський есквайр». — А якщо ті бандити, які порішили професора, приходили до нього саме за цим-от рукописом? Вони ж відразу тебе вирахують. Легко, як два пальці об асфальт. А потім і мене, якщо я раптом візьмусь переховувати скарб… Давай так домовимося, братику дорогенький: якщо я вже візьмуся тобі допомагати, то ти мене будеш слухатися, в усьому радитися зі мною і не робитимеш дурниць. Ти вже й так їх наробив.