Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, — тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.

Відьмин лаз, серпень, наші дні

«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.

«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», — зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.

«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.

— Кінчайте швидше, годі знущатися, — порадив він своїм мучителькам крізь біль і байдужість.

— Дайте йому омей, — почув він за спиною чоловічий голос. — І звільніть ноги.

«Тут не лише ці суки!» — Вигилярний озирнувся, шукаючи власника голосу. Але нікого не побачив. Від різкого руху він відчув запаморочення. Руки жінок, які тримали його, стали жорстокішими, тверді пальці глибше уп'ялися в тіло Павла Петровича. Він не став випручуватися, підсвідомо погодившись з безнадійністю свого становища. У цю мить він зустрівся поглядом з очима однієї з тих «сестер», що його тримали. В них не було ані жорстокості, ані співчуття. Ці очі нагадали йому риб'ячі зиркала й додали відчуттю безвиході карбованої визначеності. Але одночасно, десь поряд із розпачем, у єстві Вигилярного промкнувся вулканчик протесту. Маленький, але жвавий.

«Краще померти, не втративши гідності, — забулькав вулканчик, — аніж стати іграшковою жертвою на цьому клоунському ритуалі!»

— Пий! — почув він голос Лілі й одночасно відчув, що мотузки більше не заважають його ногам.

Загіпнотизований холодним поглядом «сестри», Вигилярний не помітив, як спортсменка опинилася поряд з ним і піднесла до його губ карафку з пахучою рідиною.

— Пий, це омей, напій сили. Тобі знадобиться сила.

— А не легше просто вбити?

— Ти доторкнувся до забороненого і тепер маєш пройти випробування. Пройдеш — житимеш, не пройдеш — помреш.

— До якого ще «забороненого»? — почувши слово «житимеш», Вигилярний немов прокинувся.

— Пий!

— Ні. Воно смердить.

— Ти не хочеш жити?

— Мене знудить, — сказав він, хоча ще за мить до того планував гордо заявити відьмам, що готовий прийняти смерть. Протестний вулканчик у голові капітанового сина ображено булькнув і заткнувся.

— Пий! — Ліля провела його губами гострим краєм карафки.

Вигилярний привідкрив рот і дозволив спортсменці залити до нього зо півковтка омей. На смак «напій сили» нагадував гарячу грибну юшку, змішану з олією і ще чимось пекучим. Павло Петрович вже рішучіше ковтнув рідину, що відразу огорнула горло приємним теплом. Як тільки він кількома майже жадібними ковтками спорожнив карафку, «сестри» перестали його тримати, відійшли і зупинилися за крок від нього.

— Зніми одяг, — наказала Ліля.

— Що?

— Зніми із себе весь одяг.

— Я…

— Інакше його розріжуть просто на тобі, — спортсменка кивнула в бік «сестри» з кинджалом.

Вигилярний матюкнувся і заповзявся стягувати з себе куртку. За кілька хвилин він залишився зовсім голий. Чи то серпнева ніч видалась напрочуд теплою, як для гірського краю, чи то таємничий напій почав діяти, але холоду він не відчув.

Хтось торкнувся його спини. Він не наважився озирнутись (нехай роблять що хочуть!), а потім відчув, як чиїсь руки розмазують по його шкірі тепле мастило. Він згадав розповідь старшого брата про молодих відьом, яких під цією скелею намащували вовчою кров'ю. В розповіді Олександра Петровича виникало «випробування».

«Це мене випробовують, як отих відьом? Значить, Саша мене про щось попереджав? Він про щось знав? Він у змові з цими відьмами?» — майнула зграйка диких думок. Він на мить заплющив очі, наважився й запитав в Лілі:

— Ви змусите мене бігти голим до озера?

— Не всі казки брешуть, — підтвердила та. — Людям важко випробувати людей. Люди можуть помилятись, але духи не помиляються ніколи. Духи озера Несамовитого древні й примхливі. Якщо вони дозволять тобі жити, значить все не дарма.

— Що не дарма? — він сіпнувся, відчувши, як рука невидимого намащувача сковзнула його сідницями і торкнулася геніталій.

— Будеш жити, будеш знати, — сказали за його спиною. Тепер це був голос Ліди.

«Значить, це вона натира мені задницю», — зрозумів Вигилярний.

— Куди ви поділи Сашка? — запитав він. — Чи, може, він сам подівся?

— Помовч, — відрубала Ліля. — Ми у волі богів. Усі.

— Ти повинен мовчати, інакше все може піти неправильно, — підтримала її невидима Ліда. — Тоді ми не зможемо тебе врятувати… Сестра, допоможи мені.

За мить Ліля приєдналася до процесу намащування. Вигилярний нарешті побачив, що саме втирають йому до шкіри. Відьомське мастило менш за все нагадувало вовчу кров. Воно було напівпрозорим, кольору жовтка й мало ледь відчутний дьогтярний запах. Жінки зачерпували мастило з дерев'яної посудинки і розмазували коловими рухами посолонь.

Раптом Ліля зупинилась й наче до чогось прислухалась.

Спочатку нічна тиша не ускладнилась жодним новим звуком. Тріскотіло багаття, нічні істоти шкряботіли в смерекових і соснових хащах.

А потім десь далеко, дуже далеко, завив пес.

Тепер «сестри» усі як одна дивилися у той бік, звідки долинуло псяче виття. Їхні обличчя ані на йоту не змінили свого відчуженого виразу, але в постатях «сестер» накреслилось нове напруження. Та з них, котра тримала кинджал, машинально змінила захват зброї, міцно обхопивши руків'я і поклавши великий палець на заглибину гарди.

Щось змінилося, зрозумів Павло Петрович.

— Розпочинаємо ритуал, — наказав чоловічий голос.

Вигилярний знов озирнувся в тому напрямі, звідки, як йому здалось, лунав голос. Але знов не побачив його власника. Зате під скелею відновився рух. Чотири постаті оточили багаття, а вогонь у ньому спалахнув з подвійною силою, розкидуючи навсібіч іскри.

— На ушкодження келет, — прошепотів чоловічий голос. Тепер сину капітана здалось, що він лине звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.