Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
Ліля підбігла до самої води. Раптом поряд з нею виникла химерна фігура людини, одягненої в темну спадисту накидку, що повністю приховувала тіло. На голові людини було закріплено шаманську маску крука — пташину «голову» з блискучими круглими очима і величезним шаблевидним дзьобом. В руці людина-крук тримала довгий жезл з роздвоєною, наче рогатина, верхівкою.
Спочатку Вигилярний ніяк не міг згадати, де саме бачив такий шаманський прикидон, а потім згадав. Подібний до цього одяг в середньовіччі носили ті європейські ескулапи, що лікували чуму.
Ліля тим часом впала на коліна перед людиною-круком.
— Отче Вороне, закликаний подолав шлях.
— Ти вважаєш його готовим до випробування? — Вигилярний чув кожне слово людини-крука, хоча той не підвищував голосу, а відстань між ними
— Сили тих місць, через які проходив наш шлях, не зупинили його. На Лисій горі він відчув доторк Жайви, але спромігся продовжити мандрівку. Нехай духи Несамовитого винесуть йому вирок і визначать йому долю.
— Нехай буде так! — Ворон підніс догори свій жезл і, ніби у відповідь, поверхнею озера пробігла вервечка хвиль. Хмарка туману зросла, накривши майже третину озера. — Закликаний, підійди до мене!
Вигилярному менш за все хотілося наближатися до шамана з рогатиною. Він озирнувся, шукаючи щось альтернативне приозерному дійству, і раптом відчув, що ноги самі несуть його до берега Несамовитого.
«От тобі і карпатська магія», — мовив він до себе й опинився просто перед пофарбованим на чорне дерев'яним дзьобом шаманської маски.
— Зайдеш по пояс у воду, — почув він голос з-під маски, — і скажеш: «Прийшов до вас взяти не силою, а за згодою». Більше нічого не кажи, стій до того часу, коли дозволено буде вертатись.
Вигилярного пересмикнуло від одної думки, що доведеться занурюватись у холодну воду. Те, що вода в озері крижана, він ані на мить не сумнівався. Але дивна примушувальна сила продовжувала діяти. М'яка й непряма, ця сила тепер не підштовхувала і не направляла. Вона лише робила бридкими і протиприродними усі можливості, крім однієї. Вигилярний не хотів наближатися до води, але від самої думки про те, що він не увійде в цю небезпечну тривожну воду, його пересмикувало і ковбасило. Докази розуму бралися до уваги, але їх блокувало щось поблажливе і водночас невблаганне. Якась хитра програма вищого за свідомість рівня. Тому Павло Петрович обережно, злегка підсміюючись над собою, підійшов до води й помацав її пальцями. Він не відчув холоду. Власне, він не відчув нічого, крім зміни середовища на щільніше. «Звичайна вода», — підказала вища програма. Вже сміливіше він зробив крок, другий, третій і раптом відчув, що під ногами вже немає дна, що під ним розверзається підводна прірва. Ноги ковзнули гладким камінням, Вигилярний безпорадно розкинув руки, сіпнувся і вода поглинула його. Вища програма залишила цю несподіванку без коментарію.
«От і все…» — промайнула думка. Але вона була не останньою. Він ще устиг подумати, що за жодних обставин не можна відкривати рота і випускати з легень повітря.
«Може, вдасться виплисти».
Жінка у золотому одязі і смарагдовій короні присіла біля сінника, на якому Григорій забувся коротким послушницьким сном. Коронована лагідно дивилася на нього, і в темних її очах плескалось невичерпне.
«Ти цариця?» — запитав послушник.
«Я — Біблія, сефер сефірот, книга книг і основа основ».
«Ти подібна до тої мучениці Софії, яку намалювали у Михайлівському соборі. Тільки на ній не було корони».
«Я також Софія Плерома, правічна мудрість світу. Я Софія Шехіна, яка супроводжувала пророків і суддів під час блукань пустелею. Я Софія Хогма, вершителька милосердя. Я скарб, якому не віддали належного. Я плоть і дух, буйство і мудрість. Я непрочитана хартія виповнення часів. Я море та гавань, потоп і ковчег. Я Алеф, який самочинні абетники поставили після Кофу. Я Золотий Лев у залізній клітці невігластва і фарисейства. Я новий світ і нове Боже людство, земля живих, країна і царство любові, високий Єрусалим. Я зібрання фігур небесних, земних і підземних тварин, щоби постали вони монументами, які ведуть думку нашу до розуміння вічної Природи. Через мене переступили, але в мене немає образи на неуважних. Ти повернешся під сінь невечірню моїх колон, коли втомишся йти не своїми дорогами».
«Хіба я йду не своєю дорогою?»
«Настане час, і ти позбираєш каміння для свого дому, і сикоморові дошки для даху його знайдеш, і змій тих потопчеш, які у пивниці дому того гніздо собі забезпечили», — запевнила коронована і розчинилася у білому сяйві.
Григорій прокинувся. Братію кликали до вранішньої молитви. Крізь злиплі, немов намащені клейстером, повіки він побачив темні спини послушників, які вже встали і рушили до виходу із задимленої землянки. За дверима ще панувала ніч. Сковорода присів на сіннику, закрив праву ніздрю, виконав першу частину дихальної вправи, помолився, закрив ліву і докінчив вправу, намагаючись усвідомити дихання і злитись зі всесвітом. Але смердюче сперте повітря не сприяло тому усвідомленню. Григорій зарікся, що востаннє робить вправу у землянці й тим профанує заповіді великих молільників. Він вибіг надвір наздоганяти братію, яка вже входила до храмини.
Вже котрого ранку він, немов вчаділий, лише тілесно був присутнім на братській молитві. Розум блукав десь далеко. Так само йому не випадало зосередити думку на благовісті Матвея і Марка, коли він читав Євангеліє при братній трапезі. Губи механічно виводили слова, але єство його не з'єднувалося з тими словами й не утворювало того благодатного бальзаму, що лікувально ллється на зранені душі.
І цього ранку молитва пройшла повз Григорія. Мружачись на вівтарні світла храмини, згадував він учорашню розмову про антихриста і кінець світу, що велася між послушниками. Один із них, Онисько, який примандрував до скиту з півдня, розповідав, що тамтешній прозорливий старець Іона Волох мав видіння, яке підтверджувало пророцтво святого Андрія Критського про народження супостата на Сході серед нащадків загубленого у віках ізраїльського коліна Данового. До пророцтв святих мужів Онисько від себе додавав страхітливих подробиць. Майже всі розуміли нарочитість його казкових гіпербол, але ніхто з них не сміявся. Всі докази близькості армагедону у кіновії сприймали із затаєною радістю. Послушники уявляли, як страждатимуть при виповненні часів нині щасливі і горді володарі та багатії, і потай тішилися своєю убогістю. Хоча навіть на сповіді жодний з них не відкрив би цих потайних заздрісних кишеньок душі, де сиділи гріхи теплі й рідні, наче домовички з батьківської хати.
«Народився антихрист під Чорною горою, що стоїть за стіною залізною в китайських землях, — гундосив Онисько і престрашно випучував водняві буркала. — Вийшов він із утроби косоокої чортородиці вже з обличчям старця, з рудою бородою до п'ят і волохатим тілом. І сморід чумний при народженні його рознісся по китайських землях так, що безліч невинних дітей від того повмирало. Ще не відрізали йому пуповинки, як той супостат отверз зубатого рота і тричі прокляв Христа трьома пекельними мовами».
«У Львові в латинських церквах чули голос, — підхопив тему золотушний Богданко, біглий з челядників князів Чарторийських, — що провіщав цієї зими кінець світу і навалу Магога з півночі. Кажуть, що Магог веде сюди орду мільйонну і московські влади вже збирають проти тої орди превелике військо. Женуть на війну і малого і старого. Але нічого в них з того не вийде, й за гріхи свої велії згорить Москва ще до різдва, і попел від неї розвіється лісами-долами. А за нею Магог спалить гордий Київ, зруйнує Софію, виріже серце в митрополита і віддасть чортородиці на поживу. А вої його палитимуть грубки іконами, сакосами і мощами печерськими».
«От-от, — вів свою арію Онисько. — Істинні, істинні ці знамення. Бачив яснобаченник Іона Волох, що Магог триклятий з'єднається з чортородицею та антихристом і підуть вони спільно на Рим вєтхий, і не лишиться в Римі вєтхому ані людини, ані худобини, ані малої тварі дихаючої. Всіх погублять вони, тільки Свята гора встоїть перед антихристом, відмолять її схимники. Як підійде до Афона антихрист, Богородиця накриє покровом своїм Святу гору і не побачать її антихристові генерали й архідемони».