Відчай

Гітлер дав право злим, грубо сильним, недалеким, підступним і неодмінно рабськи слухняним стати пастирями, це й призвело націю до загибелі: народ не можуть вести хами, покірні фюреру; покірні боягузи нічого не можуть без наказу згори, вони розгублюються, коли треба прийняти самостійне рішення, вони некомпетентні, вони паралізовані тим авторитетом, у який їх примусили повірити… А не вірили б! Як можна примусити людину повірити у те, що перед нею лев, коли насправді це пацюк?! Але примусили ж! Повірили! Як?! У чому секрет цього механізму одурманювання й упокорення народу? А ми? Ми, наші люди?..

На столі бюро щось запищало, чоловік у цивільному підвівся:

— Будь ласка, вас запрошують до керівництва. Підтримуючи ліктями штани, Ісаєв попрямував до дверей; проходячи повз чоловіка, сказав:

— У двадцять першому в цьому приміщенні працював Сироєжкін і його група, ті, хто потім узяв Савінкова.

…Нинішній кабінет, куди ввійшов Ісаєв, був разів у чотири більший, ніж усе приміщення групи Сироєжкіна; мабуть, об'єднали кілька кімнат.

За великим столом сидів огрядний, доладної статури чоловік; поношений піджак висів на одному із стільців, що стояли довкола великого столу засідань; сорочка на цьому здорованеві з симпатичним обличчям і дуже жвавими очима була запрана, м'ята, чорний галстук розпущений.

— Ну, здрастуйте, Всеволоде Володимировичу, — сказав він, — сідайте, я замовив каву й бутерброди. Наша баланда, мабуть, стоїть у вас поперек горла? Щойно картки скасували, що ж ви хочете, країна тільки починає оживати…

— Вона по-справжньому оживе, — озвався Ісаєв, — коли не саджатиме своїх солдатів в одиночки внутрішньої тюрми…

— І це правильно, — легко погодився чоловік. — Ви точно розставили акценти: «своїх солдатів». Чужих — будемо саджати й ставити до стінки.

— Доведіть, що я не «свій», — можете ставити до стінки.

— Ну, знаєте, в мене немає часу доводити вашу невинність! Це вам — карти в руки! Мені треба шпигунів ловити, бандерівців викурювати з лісів, мельниківців, литовських та естонських «чорних братів»… Хто це за нас робитиме?!

— Я хотів би знати, з ким розмовляю. Ви не відрекомендувались.

— Помічник хіба не сказав? Називайте мене генерал Іванов. Можете на ім'я та по батькові: Аркадій Аркадійович…

— Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати…

— Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу.

Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…»

— Давайте по ділу, — Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду».

— Давайте, — погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». — Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу…

— Як це?

Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону:

— Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». — Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: — Як ставитесь до такої перспективи, га?

Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак:

— Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови — на дачі — фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає — сильний.

— Перемагає розумний.

— Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий — не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років — антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, — ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, — смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію — що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь…

Перукареві, що ввійшов, сказав:

— Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.

…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві:

— Подзвоню.

Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої…

Іванов, пильно спостерігаючи за ним, злегка торкнув його за лікоть:

— Ходімо, тут до ресторану «Москва» рукою подати.

— Зараз, — відповів Ісаєв. — Мене справді хитає…

І раптом з болісною ясністю він відчув свою розплющену, комашину крихітність, бо зрозумів, що в цьому зовсім новому для нього місті — з махиною Раднаркому, з готелем «Москва», з «Метрополем», що став готелем, а в його роки колишнім другим (чи третім) Будинком Рад, він — один, зовсім один… На третьому поверсі «Метрополю» в двокімнатному номері жив Бухарін (Фелікс Едмундович якось попросив його, «Севочкою» називав, з'їздити до «Бухарчика» по відгуки про твори академіків — той дуже дружив з улюбленцем Леніна електротехніком Рамзіним і Вавиловим; першого заарештували в кінці двадцятих, другого — через дев'ять років). Там же, в однокімнатному номері, жив мудрець Уншліхт; уперше Максим Максимович побачив, як трагічно змінилися очі заступника голози ВЧК у вісімнадцятому, після придушення заколоту лівих есерів. Уншліхт тоді тихо, навшпиньках, вийшов від Дзержинського: той нікого не приймав, подав у відставку, замкнувся в себе в кабінеті, який водночас був і кімнатою для нарад і спальнею (ширма відгороджувала койку); на лівого есера Александровича, першого заступника Дзержинського, старого друга по тюрмах і засланні, він заявив у розшук і його оголосили «ворогом трудового народу»… Як підписати таке? Весь наступний тиждень на Дзержинського страшно було дивитися: щоки позападали, чорні тіні під очима, нові зморшки біля скронь і на переніссі…

…Я зовсім сам-один у цьому незнайомому мені, новому, непозбутнє рідному, російському місті, повторив собі Ісаєв; якби мене вивезли з тюрми у Німеччині — коли припустити це на мить, — я знав би, до кого мені припасти: той же пастор Шлаг, актор з «Едема» Вольфганг Нойхарт… Господи, варто лише кинутися в юрбу, проскочити через прохідні двори Берліна, відомі мені як п'ять пальців, відірватись од цього «Іванова», і я б зник, затаївся, прийняв головне рішення в житті і почав би його помалу здійснювати… І в Лондоні я знайшов би Майкла, того славного журналіста, який прилетів з Роуменом в аргентинську Севілью, і в штатах — Грегорі Спарка чи Крістіну, і в Берні — пана Олсера, продавця птахів на Блюменштрасе, а до кого мені припасти тут?! Я ж навіть не знаю адреси Сашеньки й сина! Та чи й дома вони?! Цей Іванов добре думає, він розвалив мене, коли мимохідь сказав, то моє мовчання про сім'ю показує, що це — найзатаєншіе й найдорожче у моєму житті… Я на Батьківщині, у своїх, але це нові свої, нікого з тих, з ким я починав, немає більше, всі вони «шпигуни», всі ті, хто був з Дзержинським, — «диверсанти», всі ті, хто працював з Леніним, — «гестапівці»… Мені нема до кого припасти тут. І проти мене працює величезний апарат для чогось такого, про що я не знаю і не можу здогадатись доти, поки вони не відкриють карти, а відкриють вони свої карти лише в тому разі, коли помітять, що я хоч на крихту в чомусь завагався, потік, перестав бути самим собою…