Відчай
Шрифт:
— Любов моя, — повторила Сашенька. — Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…
Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.
— Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, — прошепотів він, відкашлявшись.
У Сашеньки затремтіло підборіддя…
Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена
— Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…
— Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…
— Ти сказала «відібрали дзеркальце», — Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. — Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…
Сашенька похитала головою:
— Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?
— Звичайно, любов…
— Ви були вірні мені всі ці роки?
Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.
— Я люблю тебе, — відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. — Я завжди любив тебе…
— Але ви жива людина… У вас були жінки?
— Були.
— І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?
Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…
— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.
— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».
— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?
— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?
— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо
я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…
— Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?
— Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…
— Відповідали?
— Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…
— Куди? — Ісаєв не зрозумів. — Що це?
— Це приймальня Міністерства державної безпеки…
— Ну? — спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».
— Мені сказали, — Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. — Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…
— Це брехня, — відрубав Ісаєв.
— Я сказала те ж саме.
— Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?
— Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.
— Я запитую, чи давно тебе заарештували?
— Три місяці тому.
Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…
— У чому тебе обвинувачують?
З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.
— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…
— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…
— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?
— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…
— А тепер я вам розповім правду, згодні?
— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?
Сашенька похитала головою:
— Ні, мене ні про що не попереджали…
— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…
— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…
— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?
— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…