Відчай

— Товаришу генерал, — обачно спитав Влодимирський, — а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес?

Комуров після паузи повторив замислено:

— Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати…

Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат — окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари.

Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді».

А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому:

— Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.

…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.

…Заарештували Рата в приймальні Влодимирського, відправили в одиночку; через місяць зайшов Сергій Сергійович:

— Рат, у вас є один порятунок: розповісти на процесі те, що ви говорили в камері. А втім, це порятунок не тільки ваш, а й усієї сім'ї: ми їх сьогодні забрали — зв'язок з єврейськими буржуазними націоналістами…

…Валленберга викликали на допит через півгодини після того, як Влодимирський запропонував Ісаєву переодягнутись у свій полковницький кітель: «Ідемо зустрічати сина».

Замовив йому склянку кави й бублики, сказав, що повернеться через десять хвилин, і вийшов з кабінету.

Слідчий, який супроводжував Валленберга, шепнув:

— Зараз нарешті ви зустрінетесь з тим, хто всі ці роки курирував вашу справу. Постарайтеся домовитися з ним по-мирному, він людина крута, але справедлива.

Слідчий відчинив двері кабінету Влодимирського, обмінявшись швидким поглядом з помічником, який підвівся з-за свого бюро, пропустив Валленберга, став біля дверей.

Валленберг побачив сивого полковника, який повільно повернувся до нього, впізнав Ісаєва, очі його, пойняті жахом, округлились, він тонко закричав і, нахиливши голову, кинувся до вікна.

Слідчий і помічник, що вмить убіг, схопили Валленберга і, поваливши додолу, почали крутити йому руки.

Ісаєв устав, схопив стільця і з усього розмаху вдарив ним вилощеного помічника по голові. Той відвалився, Ісаєв змахнув стільцем ще раз, щоб ударити по голові другого, але руку його вивернули, кабінет був повнісінький людей, Аркадій Аркадійович кричав щось, бризкаючи піною, а потім Ісаєв знепритомнів від болю…

…Через три роки в одиночку до Ісаєва прийшов високий чоловік, явно загримований, і, старанно приховуючи акцент, спитав:

— Хочете знати, хто винен у вашій трагедії?

Ісаєв байдуже мовчав.

Чоловіку темних окулярах і з неприродно лляною шевелюрою — перука, ясна річ, — простяг йому постанову ОСО на розстріл дружини й сина з резолюцією Сталіна.

Реакція Ісаєва була дивна: він просто кивнув.

— Звичайно, хотіли б відомстити? — всміхнувся чоловік.

— Історія відомстить, — відповів Ісаєв. — Людина безсила.

Відвідувач ще глибше засунув кулаки в кишені плаща й лагідно сказав:

— Я попрошу, щоб вам дали прочитати Горького. Знайдете потрібну фразу: «Людина — звучить гордо». Особливо радянська людина. А хіба ви не приклад для радянських громадян, полковнику?

І, не діждавшись відповіді Ісаєва, вийшов з одиночки…..В салоні «ЗІСа», стягнувши з себе лляний парик і окуляри, Берія замислено сказав Комурову:

— Переведіть його в хороший табір, де є окремі будиночки… Відходжуйте, як кохану… Якщо Рюмін чи ще хтось цікавитиметься, де він, — а я це цілком допускаю — поясніть, що викликали в мою «шарашку»… Познайомте його в процесами над Трайчо Костовим, Ласло Райком і Яношем Кадаром… Підготуйте матеріали про процес над Сланським і Артуром Лондоном — з цим він був знайомий особисто, я не полінився витратити ще два дні на його особисту справу… От і все. Приведіть його до форми… Нехай говорить усе, що захоче, — не записуйте жодного його слова… Табір має бути на відстані не більше двох годин льоту до Москви: Ісаєв може знадобитися мені в будь-який день.

…Перші дні Ісаєв узагалі не міг спати, снотворного не давали, тільки масажували.

Читав. Спочатку не дуже входив у текст, перед очима стояли обличчя Сашеньки, Саньки, Валленберга, Пола, Никандрова, Спарка, Ванюшина — вони весь час були з ним, у ньому, перед ним…

Але згодом почав учитуватись: газети давали всі. І поступово, перейшовши від перших двох шпальт — фанфарних, урочистих, чужих Началу, — до третьої й четвертої, він дедалі більше й більше відчував, що він уже не той, яким був; порожній; коли щось і лишилося, то тільки одне — відчай. Він був неосяжним і величавим, як безкраїй океан у хвилини повного штилю. Він забороняв собі порушувати цей океан відчаю запитаннями й відповідями, він знав, що не зможе відповісти на жодне запитання; він не відчував у собі сили, волі й гніву, хоч саме гнів був прихований у глибині відчаю — затаєний, холодний, позбавлений логіки й почуття, здатний викликати вибух, який так само непередбачений, як і невідворотний…

20

Забившись у куток «паккарда», оточеного п'ятьма «Лінкольнами» й «ЗІСами» охорони, Сталін любив промчати по вузенькій горловині нічного Арбату, вихопитися на Смоленську і звідти, на величезній швидкості, немов у танковій атаці, займати всю Можайку, коли їхав відпочивати на Ближню дачу.

Але іноді він говорив начальникові охорони: «Хочу подивитися на людей».

Той, як і всі, хто оточував генералісимуса, мусив розуміти не слово навіть, а натяк, інтонацію, паузу; генерал встигав дати команду по трасі — крім батальйону охорони, розквартированого в казармі, обладнаній у колишньому ресторані «Прага», на Арбат миттю перекидали ще один підрозділ: люди в коричневих і синіх драпових пальтах стояли на відстані ста метрів один від одного, в полі взаємної видимості; снайпери займали всі віддушини на горищах, генералісимус міг їхати зі швидкістю сорок кілометрів, усмішливо обнімаючи своїми жовто-рисячими очима перехожих, їхні обличчя, одяг, сумки в руках…

Якось Георгій Федорович Александров, начальник Управління агітації й пропаганди ЦК, запропонував Сталіну ознайомитися з цілком секретними перекладами щоденників «кульгавого» — так, з легкої руки Деканозова, в близькому оточенні Сталіна називали рейхсміністра пропаганди Геббельса.

Сталін байдуже кивнув на стіл: мовляв, залиште, буде час — подивлюся, але не обіцяю, зайнятий…

Читав усю ніч, насилу стримував себе, щоб не робити олівцем поміток (на «Майн кампф» наслідив, не міг собі цього простити, тим паче що екземпляр був не його, а Ворошилова, випустив ще Зінов'єв у 1927-му для членів ЦК — «загроза № 1»; просити, щоб повернув, не можна, неодмінно погортає, він хоч і простак, але дока). А часом буває гірше, захопившись, він підкреслював нігтем, тюремна звичка; до речі, відучив співкамерник Вишинський: «Коба, у вас міцна рука, давите великим пальцем, дуже помітно, охранка вміє працювати з книжками арештантів (сиділи в Баку), можуть набрати на вас матеріалів, будьте обережні».

Найбільше цікавився церемоніями зустрічей фюрера з нацією — Геббельс організовував це артистично, особливо з дітьми й бабусями, неодмінно в невеликих містечках; справжня легенда, яка залишиться у віках, народжується в сільській місцевості, місто миттю поглинає всі новини, розчиняє їх у собі; безґрунтовність інтернаціонального «асфальту» загрожує втратою національної пам'яті. Молодець Геббельс, дивився в корінь; якщо Петро вчився у шведів, чому нам не повчитись у німців?

…Сталіна зацікавив цей розділ ще й тому, що він на відміну від Гітлера, який любив видовища, вважав за краще триматися в тіні; по-перше, він дуже добре знав росіян, їхню стриманість, у чомусь навіть затисненість, а по-друге — боявся зруйнувати ореол, створений пропагандою: замість високого, широкоплечого російського воєначальника і вченого — тільки тому Вождя — люди побачать рябого, плішивого, маленького чоловіка з прокуреними зубами, сивого й повільного, який боїться, що його може обступити тісна й задушлива юрба незнайомих йому людей.